ПРОЛОГ

Ще не розвиднілось, а площа Старого Ринку вже дихала людьми.

Вони сходилися з темних вулиць, з-під навісів різницьких рядів, де вздовж стін висіли на гаках чорні від нічної вологи туші; сходилися від річки, де туман лежав на воді густим молоком і не хотів підійматися; сходилися з боку собору, звідки долинав перший, ще сонний удар дзвона. Ішли мовчки. У Руані вже другий місяць говорили пошепки — так, ніби саме повітря міста належало комусь чужому й підслуховувало, — і навіть тепер, коли рушниці мовчали й війни на цій вулиці не було, ніхто не піднімав голосу.

Тесля Жан прийшов сюди ще звечора. Він знав, що місця не буде, — і не помилився. До світанку три помости вже стояли на своїх місцях, і він, задерши голову, роздивлявся їх поглядом чоловіка, що все життя мав справу з деревом і вмів читати роботу інших рук.

Два помости — для тих, хто судитиме й дивитиметься. Перший, ліворуч, застелений сукном, з лавами під навісом: там сядуть церковні судді, доктори, абати, і серед них — той, кого все місто вже пів року називало просто «єпископ», не додаючи ні імені, ні єпархії, бо єпархія його була далеко, у Бове, звідки його вигнали разом із дофіновими прапорами, і тепер він судив тут, у чужому Руані, за чужі — англійські — гроші. Другий поміст, праворуч і вище, — для світської влади: для бальї Руана, для англійських капітанів, для тих, хто після вироку прийме тіло й зробить із ним те, що належить робити з тілом єретика.

А посередині майдану, врізаний у бруківку, стояв третій.

Він був вищий за перші два.

Жан-тесля довго дивився на нього і не одразу зрозумів чому. Стовп із гіпсу — це він бачив, це було звичне: гіпс не горить, гіпс тримає. Хмиз унизу, поліна над хмизом, знову хмиз — теж звично. Але поміст під стовпом наростили — насипали каменю й гіпсу так, що площадка піднялася над натовпом на добрих півтора людських зрости, і той, кого поставлять угорі, опиниться високо над усіма, недосяжно високо, як святий на кам'яному стовпі старих часів.

Тесля знав ремесло вогню не гірше за ремесло дерева. Він зрозумів, що́ означає ця висота, і йому стало холодно попри травневий ранок.

Кат не дістане.

Того, кого палять, зазвичай милосердно душать раніше, ніж вогонь дійде до тіла, — накидають зашморг, ламають шию, або кат протискається крізь дим до самого стовпа й робить свою тиху роботу під прикриттям полум'я, поки натовп ще нічого не бачить за димом. Це не було записано в жодному вироку, але це знали всі кати християнського світу, і кожен робив це, бо навіть кат хоче спати вночі.

А тут — не дістане. Стовп поставили так високо, що людина внизу, з гаком чи з мотузкою, не сягне рукою до тих, хто буде вгорі. Хто б це не задумав — він задумав, щоб усе відбулося до кінця. Щоб вогонь ішов знизу вгору сам, довго, без милосердя.

І ще Жан помітив дошку — прибиту до стовпа спереду, на рівні, де буде обличчя. На дошці — літери. Тесля читати не вмів, але сусід, писар із ратуші, стоячи поруч, ворушив губами й нарешті переказав уголос, тихо, ніби боявся власного голосу:

— «Єретичка, відступниця від віри, ідолопоклонниця…»

Він не дочитав. Замовк на слові й перехрестився — не показно, а так, як хрестяться, коли забувають, що на них дивляться.

Навколо помосту стояли солдати. Багато солдатів. Тесля спробував полічити й збився на п'ятому десятку — англійці стояли щільно, спираючись на списи, у стьобаних куртках, шоломи мокрі від туману, і їх було не сорок, і не сто, а більше; згодом казатимуть — вісім сотень. Вісім сотень озброєних людей на одну дівчину, якої ще навіть не привели.

Хтось у натовпі — жінка з кошиком — сказала стиха, ні до кого:

— Чого стільки війська? Кого вони бояться?

Ніхто не відповів. Але всі про це подумали. Вісім сотень списів — це не сторожа. Це страх. Хтось нагорі, у замку, боявся, що площа не витримає. Боявся не дівчини — боявся того, що дівчина може зробити з натовпом одним словом, одним поглядом угору, до неба, звідки — казали — до неї говорили голоси.

Дзвін ударив удруге. Туман почав рідшати. Стало видно річку.

* * *

Джерело своє в цьому місті мав кожен, і англійський майстер вогню, Жофруа на прізвисько Терраж, знав своє джерело найкраще за всіх: він знав дерево, вогонь і те, як довго горить людське тіло.

Він прийшов ще затемна й тепер, стоячи на коліні біля підніжжя стовпа, доробляв в'язанки. Руки в нього були великі, порепані, з чорними тріщинами, у які в'ївся попіл багатьох років, — і ці руки робили зараз повільну, точну роботу: брали лозину, згинали, стягували, клали в'язанку до в'язанки так, щоб між ними лишався повітряний хід, бо вогонь без повітря не йде, а тільки чадить, а йому наказали, щоб ішов.

Йому наказали багато чого.

Він робив цю роботу двадцять років і за двадцять років навчився не думати про тих, кого палить. Це вміння давалося не одразу — перші рази він блював за рогом і не спав, — а потім прийшло, як приходить мозоль: тіло саме навчилося не чути. Але сьогодні щось було не так. Уночі йому не спалося. Уранці, коли він побачив, як наростили поміст, він пішов до наглядача — до того, хто платив, — і сказав, тихо, майже пошепки, як людина, що просить не для себе:

— Постав нижче. Дай мені дістати. Я зроблю швидко, ніхто й не побачить.

Наглядач подивився на нього так, ніби Терраж сказав щось непристойне.