Перші кроки на сцені та у кіно.

"Гриньє-Юсно" (фр. "Grenier-Hussenot") - це була театральна трупа, де панував дух творчої свободи, настільки далекий від застиглого класицизму державних театрів і суворої академічності Консерваторії. Тут цінували не бездоганне дотримання канонів, а живу індивідуальність, сценічну правду й сміливість бути собою.

Коли засновник трупи, Жан-П'єр Греньє, уперше побачив Рошфора, він одразу помітив у ньому те, чого не розгледіли суворі професори: рідкісне поєднання аристократичної стриманості, внутрішньої нервовості й тонкої, майже невловимої іронії.

Сім років у цій трупі стали для Жана справжнім університетом життя. Це був час «бідного, але щасливого» мистецтва — без великих грошей, без гучної слави, але з відчуттям справжнього творчого щастя.

Рошфор грав усе: від легких фарсів до серйозної психологічної драми. Саме тут, у виставах на кшталт «Азук» та «Кохання чотирьох полковників», він почав відточувати свій майбутній фірмовий стиль: мінімум жестів — максимум змісту в одному погляді, в легкому нахилі голови, у ледь помітному піднятті брови.

Вечорами актор перетворювався на справжню зірку кабаре. У легендарному паризькому кабаре «Фонтан чотирьох пір року» він навчився головного — тримати увагу вибагливої публіки, яка приходила не просто дивитися виставу, а шукати атмосферу свободи, легкості й блиску.

Саме в цей період народився той самий Жан Рошфор, якого згодом полюблять мільйони: трохи відсторонений, бездоганно елегантний, іронічний, стриманий і водночас безмежно дотепний.

Колеги жартували, що в ньому більше британського спокою, ніж у самих англійців. Але за цим зовнішнім холодком ховався темперамент справжнього француза — пристрасного, вразливого й надзвичайно живого.

Жан Рошфор залишався в трупі протягом семи років, високо цінуючи її «авангардний дух комедії та прагнення до якісного театру». Він уже тоді вражав рідкісною легкістю — однаково природно почувався і в драмі, і в комедії, не розділяючи ці жанри, а проживаючи їх із однаковою щирістю.

Трупа "Гриньє-Юсно" не просто дала йому роботу — вона дала йому право бути собою.

Коли наприкінці 1950-х років він уперше переступив поріг кіностудії, це був уже зовсім не той розгублений студент, якому колись відмовили у випускному іспиті.

Перед камерами стояв актор, який уже знав головне: справжній успіх приходить не через дипломи, а через здатність перетворювати власні поразки на найцікавіші ролі життя.

Проте дебют Жана Рошфора в кіно минув майже непомітно. Театр залишався його справжнім домом, а кінематограф поки що не поспішав відкривати перед ним свої двері.

У 1958 році він з’явився в невеликій ролі у фільмі «Повернення до Парижа» режисера Жорж Лампен. Згодом Шарль Жерар — той самий давній друг Жан-Поль Бельмондо по боксерському клубу — разом із режисером Мішель Девіль запросили його на маленьку роль у стрічці «Куля в стволі».

Але ні сам фільм, ні молоді актори не привернули особливої уваги публіки. Кіно ще не поспішало визнавати Жана Рошфора.

Тоді він погодився на досить несподівану пропозицію — участь у спільній радянсько-французькій постановці «Леон Гаррос шукає друга», сценарій до якої написав радянський "метр" .Сергій Михалков. Під керівництвом франко-італійського режисера Марчелло Пальєро він вирушив до Радянського Союзу, де мав зніматися разом із відомим форпнцузьким телекоментатором Леоном Зітроном.

Ця франко-радянська стрічка, відверто просякнута духом політичної пропаганди, розповідала історію французького журналіста Леона Гарроса, який вирушає на пошуки свого друга часів Другої світової війни — Бориса Ваганова.

Рошфору дісталася роль водія Фернана, який супроводжує головного героя у його подорожі Радянським Союзом. Своєрідне «дорожнє кіно» в стилі епохи Микита Хрущов.

Спочатку у Франції стрічка мала назву «Що нового на Сході?», а згодом перетворилася на «20 000 льє через землю». Та романтика міжнародного кінопроєкту дуже швидко розбилася об сувору реальність.

Зйомки виявилися справжнім кошмаром. У країні, де всім керувала важка й неповоротка бюрократія, фільм буквально загруз в адміністративних труднощах, нескінченних дозволах, перевірках і підозрі. Молодий Жан Рошфор навіть почав сумніватися, чи зможе він узагалі повернутися до Франції.

У Радянському Союзі він проведе майже рік — достатньо, щоб побачити значно більше, ніж просто знімальний майданчик.

Треба сказати, що значна частина французької лівої інтелігенції та митців 1960-х років зберігала майже романтичну віру в комуністичну ідеологію. Для багатьох Радянський Союз залишався міфом про соціальну справедливість і новий світ.

Але все побачене там справило на молодого Рошфора зовсім інше враження — глибоке потрясіння й майже фізичний жах.

Зі спогадів Жана Рошфора:

"Я людина правих поглядів, але з чутливою соціальною свідомістю. Усе, що пов’язане з державою, адміністрацією, мене лякає. Це відчуття з’явилося в мене саме під час зйомок у СРСР. Це був 1959 рік, епоха Хрущова, і це був справжній жах. Я зрозумів, що ми знімаємо пропагандистське кіно.

Коли я повернувся до Франції, я намагався переконати завсідників паризького Café de Flore, що Радянський Союз — це пекло, але мені ніхто не повірив. Я пішов проти ідей частини французької інтелігенції. Але в мене був друг, який просидів двадцять років у ГУЛАГу лише за пісню проти Сталіна".

Цей досвід залишив у ньому глибокий слід. Він не лише змінив його політичні погляди, а й остаточно позбавив будь-яких романтичних ілюзій щодо великих ідеологій. Рошфор завжди більше довірятиме людині, ніж системі — і, можливо, саме тому в його героях завжди буде так багато внутрішньої свободи.

Далі буде...