Студенське братерство.

Саме у школі на вулиці Бланш Жан Рошфор познайомився з Жан-П'єром Маріелем — людиною, з якою його поєднає дружба на все життя. Їхнє знайомство почалося з кумедного епізоду.

Рошфор побачив Маріеля у студентській виставі, де той виконував роль Нерона, залишаючись при цьому… у військовій формі, адже саме проходив службу в армії. Видовище було настільки несподіваним і яскравим, що вражений Жан після вистави пішов за лаштунки, аби привітати колегу. З цієї випадкової зустрічі й народилася їхня багаторічна дружба.

Рошфор і його новий товариш уже тоді прагнули змінити театральні традиції. Класична школа здавалася їм надто архаїчною, запиленою й відірваною від живого життя. Вони мріяли принести у сценічне мистецтво «ковток свіжого повітря», нову свободу, нову інтонацію, сучасну правду.

Попри це прагнення до оновлення, Жан Рошфор дуже серйозно ставився до професії. Він старанно вивчав техніку мовлення, сценічний рух, постановку голосу й пластику тіла — усе те, що згодом дозволило йому з однаковою легкістю грати і в високій драмі, і в витонченій комедії.

У вересні 1951 року, після двох років навчання у школі на вулиці Бланш, Рошфор успішно склав іспити до Вищої національної консерваторії драматичного мистецтва — одного з найпрестижніших театральних закладів Франції. Для юнака з провінційного Сен-Люнера це був справжній прорив.

Тут він дуже швидко знайшов однодумців — людей, близьких йому за духом. Насамперед це був уже знайомий йому Жан-П'єр Маріель, а також Брюно Кремер, Клод Ріш, П'єр Верньє, Мішель Бон і, звичайно ж, Жан-Поль Бельмондо, який тоді мав статус вільного слухача. До цієї чоловічої компанії згодом приєдналися сором'язлива Франсуаза Фабіан й надзвичайно енергійна Анні Жирардо, яких друзі швидко прийняли у своє коло.

На початку 1950-х їм усім було трохи за двадцять, і понад усе вони прагнули зруйнувати старі канони драматичної школи, яку вважали надто консервативною. Це була компанія молодих бунтарів — талановитих, іронічних, голодних до життя й сцени.

Вони не всі одночасно стануть зірками, але вже тоді, всередині стін Консерваторії, впізнали один одного й створили особливу творчу спільноту — живу, динамічну, міцно об’єднану дружбою та спільною жагою до сучасності.

Серед них Жан Рошфор вирізнявся особливо. Мабуть, він був найсором’язливішим із усіх — тим, хто ще сумнівався у власному виборі, у своєму покликанні, у праві називати себе актором.

Клод Ріш згадував:

"У нас підібралася особлива компанія. Усі ми були, м’яко кажучи, не найкращими учнями. А тут раптом у нас щось почало виходити. Нас поєднувало ще й те, що ми не сприймали себе надто серйозно — ми постійно жартували над собою".

Жан-П'єр Маріель:

"Ми не знали, чи справді були не схожими на інших, але ми не розлучалися… Дехто ходив на заняття в костюмах, у піджаках із краватками, а ми хотіли виглядати… як би це сказати?.. Артистами".

Зі спогадів Жана Рошфора:

"Ми винюхували одне одного, як пошукові собаки… Ми сказали собі: «Гей! Дивіться, ось наші — студентські друзі!» І стали такими друзями… У цій групі було якесь дуже ніжне почуття, яке мені важко пояснити. Кінець війни був ще зовсім поруч, і сам факт існування дарував особливу радість життя — щастя бути разом із друзями".

П'єр Верньє:

"Між нами одразу виник тісний зв’язок. Я швидко знайшов спільну мову з цією групою, хоча всі ми були дуже різними".

Франсуаза Фабіан:

"Я почувалася сором’язливою в цій компанії хуліганів. Жан-Поль Бельмондо був справжнім диваком і заводієм. А Жан Рошфор — неспокійним дотепником із їдким гумором і манерами справжнього денді. Він розповідав неймовірні байки й мав дуже своєрідний сміх. Говорив трохи скрививши рота, а сміявся так заразливо, що неможливо було не сміятися разом із ним. Його улюблена фраза була: «Ах, який урок! Який урок!» — і ніхто ніколи не знав, добре це чи погано".

Їхній зв’язок давно вийшов далеко за межі звичайного студентського товариства. Їх об’єднували не лише спільні заняття чи мрії про сцену, а передусім — особливе почуття іронії, внутрішня свобода й майже інстинктивне неприйняття умовностей. Спочатку вони й самі не до кінця це усвідомлювали, але факт залишався фактом: у цьому замкненому мікросвіті майбутніх акторів вони вже помітно вирізнялися.

Зі спогадів Жана Рошфора:

"Ми дуже швидко згуртувалися навколо харизми Жан-Поль Бельмондо. Його зовнішність, його манера рухатися, той дух революції, який він приніс у драматичне мистецтво, — він мав дивовижну сучасність. У певному сенсі він був людиною, навколо якої ми тяжіли".

Втім, решта шестеро зовсім не були рабськими шанувальниками — і ніколи такими не стали. Усі вони стояли на одному рівні, всі були рівними у своїй молодій зухвалості, у своїй вірі в мистецтво й у прагненні змінити театр.

Консерваторія з її суворими правилами часто суперечила їхнім найглибшим переконанням, їхньому баченню акторської професії та самій природі їхнього темпераменту. Вони хотіли живого, сучасного театру, а не музейного поклоніння канонам.

Та суворі викладачі зовсім не схвалювали цієї свободи думки. Будь-яка спроба вийти за межі традиційного уявлення про сцену сприймалася майже як виклик. Учнів постійно намагалися «поставити на місце», підкорити правилам, приборкати їхню незалежність.

Одного разу один із викладачів Консерваторії звернувся до Жана Рошфора:

— Мсьє Рошфор, ви гратимете Пургона у п'єсі Мольєра "Уявний хворий".

— Гаразд, — відповів Жан.

Професор холодно зауважив:

— Ми не кажемо: «Гаразд». Ми кажемо: «Так, сір».

Початок був багатообіцяючим… І цей самий викладач надалі не виявляв до нього жодної поблажливості.