Становлення майбутнього актора.

Жан Рауль Робер Рошфор (Jean Raoul Robert Rochefort) народився 29 квітня 1930 року в Парижі. Його батьки, вихідці з французької провінції Бретань, — нафтовик Селестен Рошфор (Célestin Rochefort) та бухгалтерка Фернанда Гійо (Fernande Guillot) — були людьми простими, далекими від світу мистецтва.

Дитячі роки маленького Жана минули на берегах мальовничої річки Ранс, у старовинному містечку Дінан. Це місто зачаровувало й полонило його дитячу уяву. Бруківка вузеньких вуличок, старовинні церковні склепіння та могутні стіни Дінанського замку ніби оживляли перед ним сторінки казок Шарль Перро та легенд про хрестоносців, які так любила читати йому мати.

Його дід, якого також звали Селестен, був кучером у Дінані й возив туристів каретою старим містом. Уся батьківська родина Рошфорів походила з регіону Кот-д’Армор і була міцно вкорінена в цій землі протягом багатьох століть.

Голова сімейства обіймав важливу посаду в нафтопереробній промисловості, тому службові обов’язки змушували його часто змінювати місце проживання. Разом із батьком родина подорожувала всією Францією. Жан і його старший брат П’єр нерідко змінювали школи, звикаючи до нових міст і нових людей.

Початок Другої світової війни застав сім’ю Рошфорів у містечку Віші, департамент Альє, на південний схід від Парижа. Саме цьому курортному місту судилося набути особливого значення в роки окупації Франції. Після Комп’єнського перемир’я, укладеного між Німеччиною та Францією в червні 1940 року, країну було поділено на дві зони, а у Віші розмістився так званий колабораціоністський уряд на чолі з маршалом Філіпп Петен.

Завдяки цьому місто уникло руйнівних бомбардувань авіації Люфтваффе, його оминули великі військові баталії, і зовні тут панували мир та спокій. Проте навіть у цій оманливій тиші вже відчувалося важке дихання війни, яке назавжди закарбувалося в пам’яті майбутнього актора.

Селестен Рошфор, батько двох синів — П’єра і Жана, — вважав себе людиною самодостатньою, міцно вкоріненою в житті й твердо переконаною у власній правоті. До синів він ставився суворо, нічого не спускав їм з рук, бажаючи, щоб діти виросли такими ж сильними й дисциплінованими, як він сам.

І якщо старший, П’єр, навчався добре й рідко викликав батьківське невдоволення, то молодшому, Жану, шкільна наука давалася значно важче. Його дитячі сідниці надовго запам’ятали суворі «виховні заходи» батька. Рятунок від гніву суворого Селестена хлопчик знаходив у кімнаті матері — Фернанди, яка любила проводити час за читанням книг.

Від природи мрійливий і вразливий, Жан із захопленням слухав, як мати читає йому вголос. У ці хвилини він ніби тікав у власний, вигаданий світ — світ фантазій, казок і далеких пригод, де можна було сховатися від суворої реальності. Саме ці миті назавжди залишилися для нього одними з найяскравіших і найтепліших спогадів дитинства.

Материні розповіді дивним чином збіглися з першими юнацькими хвилюваннями, які переживає кожен підліток. Жан почав ідеалізувати жінок. Він раптом усвідомив, що жінки зовсім не схожі на чоловіків — ні тілом, ні думками, ні самою своєю присутністю у світі. Вони здавалися йому загадковими, прекрасними й майже недосяжними.

Проте цим юнацьким ідеалам судилося жорстоко розбитися об сувору реальність людської жорстокості. Наприкінці війни, у чотирнадцятирічному віці, Жан пережив потрясіння, які назавжди залишилися в його пам’яті.

Визволення Франції викликало в суспільстві суперечливі почуття: радість, полегшення, але водночас — страх, злість і жагу помсти. Простому народові, який прагнув розплати, дозволили відігратися на тих, хто був найбільш беззахисним і за кого не було кому заступитися. Та й справжніх винуватців часто не чіпали: штабні офіцери, чиновники, редактори газет — ті, кого Шарль де Голль називав «дітьми Франції», — нерідко залишалися поза народним гнівом.

Натомість «дочки Франції», жінки, яких звинувачували у зв’язках з німецькими солдатами, ставали легкою мішенню для натовпу. На вулицях маленьких міст і сіл розігрувалися сцени, що нагадували середньовічне полювання на відьом. Крізь натовп розлючених «патріотів» цих жінок — іноді навіть із немовлятами на руках — вели на центральну площу, де місцевий перукар голив їх наголо.

Потім на лобі, а часом і на оголених грудях, чорною фарбою малювали свастику. На тлі скаженого, крикливого натовпу ці жінки трималися з дивовижною гідністю: без сліз, без благань, без показного каяття. Вони мовчки проходили крізь плювки й образи, спокійно стояли під час публічного приниження.

Для юного Жана це стало першим страшним уроком дорослого життя — уроком про те, як легко людина здатна втратити милосердя, прикриваючи жорстокість словами про справедливість.

Жан Рошфор проводив майже кожне літо свого дитинства й юності в Дінані, за винятком років окупації, які минули у Віші. Після війни батьки Рошфорів придбали другий будинок на Смарагдовому узбережжі — у містечку Сен-Люнер, в Іль-е-Вілені, лише за двадцять кілометрів на північ від Дінана. Саме там, навесні 1946 року, а потім і в перше повоєнне літо, юний Жан уперше почав по-справжньому задивлятися на дівчат.

Спогади про панночок із Сен-Люнера навіть у поважному віці викликали в нього лукаву усмішку. Це були перші хвилювання серця, перші несміливі захоплення, що назавжди залишаються у пам’яті чоловіка.

Його однокласниця Жозіан Сімон-Мартінес згадувала про Жана як про надзвичайно елегантного хлопчика навіть у дванадцятирічному віці:

— Жан був дуже помітним. Він уже тоді був гарним, завжди носив краватку. Він був дуже кумедним, умів усіх розсмішити. Але не був надто старанним учнем.

Вона також розповідала, що директор школи, Абель Буассельє, був великою людиною мистецтва й літератури:

— Ми жили в особливій атмосфері. У школі діяла драматична майстерня, але Жан у ній не брав участі — він більше любив співати в хорі. Можливо, саме ця атмосфера і надихнула його стати актором.

На пляжах Сен-Люнера молодий Жан помітно вирізнявся серед однолітків: аристократична зовнішність, природна дотепність, жвава енергія й уміння тримати увагу співрозмовника робили його центром будь-якої компанії. Він рідко ходив на танці, проте всі були зачаровані його розмовами, жартами й невимушеною манерою спілкування.