Розділ 17

   Час нестримно промчав. Майже тиждень Соломія прожила, як у казці. Хоч і не зовсім щасливій казці, бо вона від самого початку мала гіркий присмак, але... Було захопливо, дуже цікаво. Романтика змішана зі страхом і докорами сумління не була такою милою, як би хотілося, але таки була. Було багато неймовірних годин з хлопцем, біля якого хотілося розтанути, як сніжинка на долоні. Сплавитися з ним, щоб залишитися назавжди. А тепер...

   Міка подзвонила і розповіла новий план, як знову помінятися, щоб ніхто нічого не дізнався і не побачив їх разом. Хитра бестія все продумала і з ентузіазмом розповіла Соломії. Дівчина, майже не перебиваючи, слухала, погоджувалася, а серце все сильніше спазмувало від розпачу. Невже це все? Кінець романтики? Невже вона більше не відчує тепла обіймів Давіде? Не скуштує його солодких губ? Не почує його улюбленого: «Моя белла» глибоким, оксамитовим басом? А, як же його мрії про сімейне щастя, дитину?  Господи, як же вони зможуть зжитися з Мікаелою? А батьки? Як їм буде з такою невісткою? Як хворий батько це сприйме?

   Годі змиритися з тим, що це кінець. В голові роїлися уривки думок, як змінити ситуацію. Сказати всім правду? Прийти на весілля і влаштувати там переполох? Просити пробачення? Ні… Все це здавалося Соломії безнадійним. Єдине, що вона зможе, це зіпсувати все ще гірше. А виправити… Ні ніяк. Нічого не вийде. Їй не пробачать такого.  

   З самого ранку останнього перед весіллям дня Соломія не знаходила собі місця. Напередодні ввечері сказала Давіде, що хоче побути трошки вдома, відпочити і емоційно підготуватися до важливого дня. Звісно, це був лиш спосіб уникнути спокуси. Знала, що буде важко, хлопець втрачав терпіння. Але... Це ще не так страшно, як...

    Розмова з мажоркою геть вибила землю з під ніг. Виходить, що навіть не матиме можливості ще хоч раз побачитися з Давіде. Хоч піймала себе на думці, що вже скучила за ним. Та, мабуть це до кращого. Бо без сумніву  розплакалася б, але йому не можна цього бачити. Не змогла б бути веселою, а це викликало б багато зайвих питань.

   Соломія сиділа в спальні, аби менше бачитися з Вірою і бабусею Паломою, як і всі попередні дні у ті короткі періоди, коли бувала дома. Подумки прокручувала все, що було потягом цього тижня. Ті прекрасні пригоди з красунчиком. Пропозицію, танці в ресторані, захопливий політ гелікоптером над містом, солодкі пестощі в машині. Стільки всього… Здається, вічність минула відколи приїхала в Італію.

   Як старалася робити все, щоб ніхто не запідозрив підміну. Одягала одяг Мікаели, користувалася її парфумами, косметикою. Пила каву без цукру, як вона, фиркала до матері, як вона. До сеньйори Паломи лиш ввічливо посміхалася і віталася італійською. Решту за неї переказувала бабусі Віра. І це було дуже зручно. Мінімум контакту, менше ризику. Зі шкіри лізла, щоб нічим не видати себе, враховувати все те, що встигла розповісти про себе і інших Мікаела.

   Мати була по вуха заклопотана своїм бізнесом в Україні, підготовкою до славного весілля і телефонними розмовами з родичами і знайомими. Треба ж усім похвалитися, який у неї буде крутий зять, скільки коштує весільна сукня, який пишний банкет і так далі. За всім цим не надто звертала увагу на доньку. Лиш перекидалися короткими фразами про якісь справи щодо підготовки до весілля, або як пройшов день. А зараз Віра з бабусею поїхали до улюбленої масажистки сеньйори Паломи. До неї завжди черга, а сьогодні «випадково» з’явилося віконце і вона змогла прийняти свою поважну клієнтку і її невістку.

   За цей час, доки жінки поїхали в салон Соломія зібралася і на таксі подалася до місця, про яке Міка сказала, в районі Нової Венеції. Вже вечоріло. Дівчина на ватяних ногах повільно йшла вздовж каналу, у якому стояли рядами пришвартовані човни. Злегка похитувалися на темній воді. Від цього, а може й більше від надміру емоцій у Солі паморочилося в голові. З кожним кроком, який наближав її до справжньої Міки все більше стискалося серце, в горлі наростав клубок.

   Коли наблизилася до місця, яке вказав навігатор, побачила широкі сходи, які спускалися майже до води. Пройшла ними до старих дверей внизу. Вони вели у якесь напівпідвальне приміщення біля великого будинку. Напроти пришвартований моторний катер.

−  Ну привіт, — з-за широких дверей визирнула Мікаела і задоволено посміхнулася. Жестом покликала копію до себе.

−  Привіт, — ледь чутно відказала Соломія.

   Голос її не слухався. Горло стискав спазм. Увійшла до середини. Там якийсь склад, чи майстерня з ремонту човнів. Невеличка лампочка трохи слабо освітлювала той коридорчик, але не приховувала красиву блондинку, яка стояла і з гордо піднятою головою дивилася на Соломію.

−  Добре, що ти знайшла це місце. Я не могла ризикувати ще більше і приїжджати до баби, доки ти була там.

−  Угу... — буркнула дівчина. Стояла, мовчки дивилася на мажорку, яка мала такий тріумфуючий вигляд, аж сяяла.

   Міка саркастично заговорила:

−  О, бачу, ти не в настрої. Що ж... Розумію. Важко прощатися з казкою, — хихикнула, жестами показала рух маятника в годиннику. — Бем-бем. Настає північ і Попелюшці пора змиватися, доки карета не перетворилася на гарбуз, а коні на... На кого там? На мишей, чи котів, не пам’ятаю. А, не важливо. Головне, що пора. Так, дорогенька?

−  Міко, не треба цих промов. Посмієшся з мене, коли хоч пів року проживеш з Давіде. А поки, рано зловтішатися. Не забувай, ти ще не Кальярі. А, навіть, якщо станеш нею, не факт, що зможеш втілити всі свої мрії і плани твоєї матері, і отримати доступ до банківських рахунків італійської родини. Тому...