Розділ 11

−  Я... Чесно, я не думав одружуватися. Та, ти знаєш, напевно. Мені 26, майже ціле життя попереду. В мене були інші плани. Але...

−  Ти погодився заради батька? — не втрималася, запитала. Бачила, що йому важко підібрати слова.

−  Так... Він... Ти знаєш, він дуже хворий. І... — обличчя хлопця стало дуже серйозне. Опустив очі на стіл. Таким Соломія ще не бачила Давіде. — Батько дуже переживає, щоб я не повторив його помилок молодості, не гуляв надто довго. Дуже хоче встигнути побачити мене одруженим, щасливим сім’янином. А ще краще з дитиною, — підняв очі на дівчину, всміхнувся.

−  Але ти не бійся, ніхто не буде змушувати тебе одразу народжувати. Побачимо... Головне, знай, я хочу, щоб ми стали справжньою сім’єю, не тільки для батьків. Я... Я вірю, що ми зможемо добре жити, якщо постараємося. Не дивлячись на те, що цей шлюб по домовленості. Я не дуже розуміюся на справах сердечних, але... Ти... Ти дуже класна, тому я не сумніваюся, що поладнаємо. З кожним днем мені все більше подобається ця ідея. Справді. Думаю, ми ще подякуємо батькам за те, що намовили нас одружитися.

   Дівчина уважно дивилася, не могла і слова вставити. В серці такий ураган... Горечко, що вона тут робить?!

   Давіде потягнувся рукою до кишені в жакеті, який лежав на диванчику біля нього. Сказав:

−  Мікаело, я... Я мав би зробити це раніше, але... Оскільки ми були далеко, не міг. Тому хочу зараз. Ти вийдеш за мене?

   Простягнув їй красивий перстень в оксамитовій коробочці. Дивиться в очі так... Дівчина мало не втратила свідомість від хвилювання. Щось неймовірне творилося всередині Соломії. Солодко і гірко. Серце стрибало, як вжалене, руки, ноги німіли. Язик теж. Здалося, аж музика втихла, щоб було чути, як голосно б’ються їх серця. Чи і справді стихла? Господи, як же хочеться, щоб це питання було адресоване їй, а не Мікаелі!

    Помітивши її заціпеніння, хлопець проказав:

−  Мікаело, ти мене чуєш?

−  О, як гарно! Скажи так!!! — раптом з сусіднього столика пролунали гучні вигуки. Там сиділа весела компанія, яка побачила, що відбувається між Давіде і Солею. Почали емоційно підтримувати хлопця.

−  Звісно, я вийду за тебе, — отямившись, промовила дівчина. І додала італійською, озираючись на людей довкола:

−  Так.

   Давіде щасливо засміявся, одягнув колечко на її пальчик. Що правда, воно виявилося трохи затісне, але зі сміхом і оливковою олією таки налізло. Гості ресторану дружно, радісно відреагували оплесками, вигуками, привітаннями.

−  Ну, все. Тепер не знімеш, — весело засміявся Давіде. Нахилився через стіл і ніжно поцілував сою красуню в губи. Соля почервоніла, як мак від такої уваги з усіх сторін.

−  Потанцюєш зі мною? — запитав хлопець, коли заграла дуже красива музика.

   Дівчині не залишалося більше нічого, як погодитися. Хоч не мала уявлення, як танцювати, бо ноги зовсім її не слухалися. Як ватяні. Поклала руку в його велику долоню. Пішли на середину зали. Давіде повільно закружляв дівчину, пригортаючи до себе за тонку талію. До них приєдналися й інші пари.

   Чудовий вечір з танцями і цікавими розмовами промайнув, як одна мить.

−  Куди ти мене везеш? — розслаблено запитала дівчина.

  Здається, до бабусі не в той бік. Настрій дуже гарний, але після такого насиченого дня втома вже трохи відчувається. Та й пізня година. Хочеться спати. А їзда в суперкомфортному авто ще більше приколисує.

−  До мене додому, — спокійно відповів Давіде. Лукаво посміхнувся, кинувши короткий погляд на красуню поруч. — Тільки не кажи, що вже хочеш спати.

−  Що? — раптом сонливість, як рукою зняло. Соломія сіла рівніше, трохи налякано глянула на нього. — Давіде, я...

  Хлопець засміявся.

−  Що з тобою? Ти так дивишся, ніби я щось страшне сказав.

−  Послухай, я... Ми чудово провели час. Мені дуже все сподобалося. Правда. Але... Краще завези мене зараз до бабусі. Добре? — ніяково попросила. Хлопець крутнув головою, зупинив машину на узбіччі вузької вулички.

− Міко, ти... Ти мене боїшся, чи що? Здавалося, що... Я тобі подобаюся. І... — легенько взяв за руку, заглянув в очі. — Ми ж і так скоро будемо жити разом, одружимося. Не хочеш побачити нашу спальню?

−  О, Давіде... Ти мені подобаєшся, дуже, але... Давай не будемо поспішати. Я ж нікуди не дінуся, — почала ніяково говорити. Хоч від останньої фрази стало дуже сумно. Аж кольнуло під серце, адже це неправда. Хлопець мило всміхнувся.

−  Не думав, що ти така скромниця. Коли спілкувалися через інтернет ти здалася мені дуже розкутою. Сама натякала на те, що вже гориш бажанням «ближче познайомитися».

− Серйозно? А тобі подобаються розкуті дівчата?

−  Якщо чесно, не дуже. Хоч ти і не повіриш, напевно.

− Справді? Я вже не пам’ятаю. Може, ти не так мене зрозумів тоді? Я... Говорила в тому значенні, що хотіла побачити тебе, ближче познайомитися. Але... Знаєш... — почала викручуватися.

   Качка б ту Мікаелу копнула! Що вона йому наговорила?! Наобіцяла, мабуть, що стрибне до нього в ліжко, як тільки приїде в Італію, а тепер роби, що хочеш. Хлопець, очевидно чекав на гарячу штучку, а вона... Ох...