Розділ 8

  Мікаела звикла довго спати вранці, тож Соломія мала залізне алібі, чому не виходила так довго з кімнати. Мати нічого не питала. Віра постійно зайнята своїм бізнесом. Виявилося, що у неї кілька пекарень в Україні. А це вимагає чимало зусиль і часу. Постійно на телефоні. Ділова жінка. Завдяки цьому Соломії легше було вдавати Міку. Бо майже не розмовляли ні з матір’ю, ні з бабусею.

   Потім дівчина поснідала круасаном з абрикосовим варенням і кавою, а тоді поїхала з матір’ю до салону міряти сукню. Коли працівниця привезла одежинку на манекені Соломія вражено ахнула:

−  Яка краса! — зиркнула на матір, потім знову на розкішну білу сукню. Довга, пишна, як хмаринка, з тонким корсетом, оздобленим багатим мереживом — не сукня, а казка. Фата теж дуже гарна. Соля навіть мріяти про таке не могла.

   Чесно кажучи, не сподівалася, що Мікаела обрала щось путнє. Знаючи вже її смак, очікувала якоїсь екстравагантної, короткої з одного боку нічнушки замість сукні. Але... Ця дивовижна одежинка перевершила всі мрії дівчини.

−  Така, як ти собі уявляла? — запитала матір. Соломія лиш кивнула. Важко було хоч слово сказати. Як заморожена, дивилася на розкішне вбрання і мовчала.

−  О, все зрозуміло. Бачу, тобі подобається. Що ж, мені теж, — весело сказала Віра. — Міряй. Вперед, сміливіше, — показала жестом, щоб Соля підійшла ближче.

   Дівчина бережно торкнулася білосніжної, гладкої тканини, продовжила розглядати сукню, не наважуючись одягти, хоч і продавчиня вже сказала їй, що пора, вона поможе. Помітно було, що працівники салону дуже хвилюються. Хтозна... Може замовниця їм тут встигла добряче запарити мозок, доки все узгоджували і шили.

−  Та, що з тобою? Давай, одягай. Ти якась дивна. Незвично стримана вчора і сьогодні. Як не моя Міка. Сміливіше! — підштовхнула мати.

−  Та добре, добре, одягну. Чого ти на мене тиснеш?! Сама знаю, що треба міряти. Просто я пишаюся собою, що вигадала такий класний фасон, — відповіла Соломія. Намагалася хоч трохи бути схожою на Мікаелу. З гордістю підняла голову, наче то вона власноруч пошила ту розкішну сукню.

− О, тепер впізнаю свою доньку, — відказала Віра. Всміхнулася і по-італійськи веліла продавчині подати сукню для примірки. Молода жінка одразу заметушилася, зняла одежинку з манекена.

   Коли дівчина залишилася у самій білизні і почала одягати сукню, Віра несподівано запитала:

−  Міко, я щось не зрозуміла, а де твої татуювання? Ти... Я ж точно знаю, що в тебе було 3, як мінімум. Той метелик на поясниці, на попі щось і внизу живота. Той напис якийсь. Хіба, ні?

   Соломія мало не впала від шоку. Серце підстрибнуло, як акробат під куполом цирку. Щоки раптом «загорілися», на чолі виступив піт. І не тільки на чолі... Що їй відповісти? Видалила? Хотілося так сказати, бо десь чула, що тату можна усунути, хоч це і дуже непросто і боляче. Але... Ні, не підходить. Адже скоро з’явиться справжня Міка зі своїми малюнками на тілі, що тоді?

−  А-а... Я... Замаскувала їх. Знайшла дуже класну тоналку, яка все приховала, — писклявим від хвилювання, майже, як у Мікаели голосом відказала Соломія. Пірнула у сукню, яку працівниця салону тримала для неї. Мати здивовано промовила:

−  Замаскувала? Дивно. Ти ж ними так пишалася, всі нерви мені розтріпала тими дурощами. Чого раптом? Набридли, чи що?

−  Ну... Просто... Ти ж так хотіла, щоб я сподобалася Кальярі. От я і... Ну... Для підстраховки. Може вони такого не люблять.

−  Ого! То взагалі... — крутнула головою Віра. — Бачу, Давіде таки зачепив тебе своїм шармом. Не інакше. Бо не впізнаю свою Міку тими днями. Так стараєшся? Аж не віриться. Після стількох сварок, криків, що не хочеш за нього, — прицмокнула мати. А потім додала:

−  Ти ж дивися, тільки сукню не зіпсуй тим кремом. Наробиш плям, о тоді буде халепа. Часу вже мало.

−  Не бійся, все буде нормально, — відказала Соломія. Зітхнула з полегшенням, коли побачила, що мати повірила в її версію. Ох... Прокляття! На цей раз вдалося вибрехатися, та чи буде так і далі? Так страшно проколотися, аж коліна тремтять.

   Коли Соля була готова, почала крутитися перед дзеркалом у шлюбній сукні, працівниці і Віра не могли стримати емоції. Прицмокували, прихвалювали, охали, ахали, перебиваючи одна одну. На цю оказію прийшла навіть управляюча салону. Дуже елегантна старша сеньйора. Теж почала з захопленням хвалити прекрасну наречену.

   Соломія почула, що одна з продавчинь шепнула управляючій про те, що перед дзеркалом наречена Давіде Кальярі. Сеньйора аж рот відкрила. Видно, дуже зраділа. Її раптом,  як золотом обсипали. Стала ще ширше посміхатися, щебетати до Соломії і її матері. Готова, здається ноги їм цілувати.

−  Сеньйоро, яка красуня ваша донечка! Буде найгарніша наречена у цілому Ліворно, то без сумніву. Ох, яка радість! Ми такі щасливі, що ви обрали саме наш салон. Правда ж, таких суконь більше ніде немає? Це особлива річ, яка принесе щастя у родину, бо виготовлена з любов’ю найкращими нашими майстринями, — аж захлинаючись приговорювала жінка.

   Віра розпливлася від задоволення, вражена тим, як їх величають. О, це саме те, чого їй так сильно хотілося. Шепнула дівчині:

−  Бачиш? Прізвище Кальярі тут на особливому рахунку і відкриває чимало дверей. Такого зятя варто на руках носити. Не те, що якийсь там безмозкий спортсмен, за якого ти чіплялася. Самі м’язи на стероїдах, а більше нічого. Ні статусу, ні грошей, ні влади. То хіба не варто було слухати матері? Дивися мені, не зіпсуй нічого, бо я не переживу, якщо втратиш такий шанс, — останню фразу аж з притиском, строго прошипіла Соломії на вухо. А потім озирнулася на працівниць і широко посміхнулась. Защебетала їм подяки і ще якісь люб’язності.