Розділ 7

  Мама пішла, а молодятам довелося якось вибратися з того басейну і йти у дім. Давіде поміг Соломії. Коли дівчина вилізла з води, побачила, що на штанах нареченого невелика червона пляма. Здивовано запитала:

−  Що це у тебе?

−  Де? — озирнувся, помітив кров на своєму стегні. — Це? А-а... Мабуть, подряпина, — кивнув на тонкі підбори Соломії.

−  Що? Я тебе поранила босоніжком? — ніяково скривилася. О люди... Це ж треба було так чіплятися за нього ногами, руками і всім, чим могла. Хлопець хихикнув.

−  Нічого страшного. Я ж сам тебе потягнув. До весілля заживе, — махнув рукою.

−  Ой... Боюсь, не встигне, — зітхнула Соломія. Пляма ставала все більша. На модних світло-сірих штанах її дуже видно.

−  Та, ну, не бери в голову. Буде мені наука. Треба було спершу роззути тебе, — зі сміхом взяв дівчину за руку і повів до будинку. Вона по дорозі намагалася обскубувати мокру сукню, яка прилипала до ніг. З обох молодих стікала вода, але, попри вечір, повітря ще досить спекотне, тому це було навіть приємно.

−  І, що далі? Я ж не маю у що перевдягнутися, — запитала Соломія. Давіде весело відповів:

− Нічого, попросимо щось у мами. Вона трошки кругліша, ніж ти, але не дуже. З Донателли, як бачиш... Не підійде. Її одежиною тебе можна три рази обмотати.

−  Ага... — засміялася. Уявила себе в білизні сестри Давіде. Ох... Там ліфчик, як дві чималі сумки, з якими ходять за продуктами. Хоч і в Соломії не бракує об’єму «легень», але... До нової родички їй далеко.

   Зайшли у дім, їх побачила Віра. Сплеснула у долоні.

−  О, люди! Це, що таке?! Де вас носило?! Чого такі мокрі?!

−  В басейні, не хвилюйтеся, — спокійно відповів хлопець, злегка обіймаючи наречену за талію. Широко посміхнувся, геть не соромлячись. Навмисне тримав сорочку у руці так, щоб прикрити нею пляму на штанах. Звернувся до своєї матері, яка саме підходила:

−  Мам, візьми Мікаелу, перевдягни її у щось сухе. Тільки гарне, — лукаво підморгнув.

  Жінка засміялася. Помітно було, що вона дуже задоволена з того, як ладнає її син з нареченою, яку фактично вона йому підсунула, хоч Давіде ще й близько не думав про одруження. Молодь в Італії переважно не поспішає з цим серйозним кроком. Але... Якщо так піде далі... Все вдасться.

   Невдовзі Соломія спустилася до великої, елегантної вітальні в купальнику, який привезла з собою, а поверх нього одягла легкий сарафан майбутньої свекрухи Мікаели. Він досить добре на неї «сів», хоч і трошки великуватий. Замість босоніжок на гострій шпильці взула пляжні шльопанці з гарними камінчиками. Виявилося, що розмір ноги в Світлани трохи менший, тому було важко щось підібрати. А ті тапки позичила Донателла. Соля навіть стішилася, бо взуття Міки добряче натиснуло їй ноги. З радістю скинула ті модні шпилі.

   Хлопець задоволено оглянув свою блондиночку, широко всміхнувся.

−  Дякую, мам. Ти молодчина, — сказав Світлані. Жінка всміхнулася.

−  Звісно, я завжди молодчина. Ти хіба сумнівався?

−  Ні. Ніколи! — засміявся. — Мої красуні, — обійняв Соломію за плечі, а потім ще й маму, іншою рукою. Поцілував у скроню обох по черзі. Дівчина аж губу прикусила. В горлі став клубок.

   Господи... Як же це мило у нього виходить. Так природно. Ті довгі руки такі теплі, і такі охочі дарувати ласку, здається, всім довкола. Так несамовито захотілося залишитися в тих обіймах назавжди. Стати справжньою сім’єю з цими людьми. Ох... Так мало знайома з ними, а вже так прикипіла серцем. Лиш тепер збагнула, чого їй так сильно бракувало. Вже й забула, як це бути любою донечкою, відчувати сімейне тепло. Мама роками була далеко, рідко бачилися. А відколи її не стало, то й взагалі...

− Що таке, Міко? — Світлана помітила, що дівчина ледь стримує сльози. Співчутливо заговорила, погладила по плечах. Заглянула в очі.

−  Нічого. Все добре. Просто... Не знаю... Все це так... Хвилююся. Дуже, — розгублено відповіла. — Не звертайте уваги.

−  Розумію. Скоро твоє життя сильно зміниться. Та й усіх нас. Це нормально, що ти переживаєш, тривожишся. Але, не бійся, все буде добре. От побачиш, тобі сподобається бути в сім’ї Кальярі. Ми... Хоч і не святі, але... Загалом, живемо дружно. А за цим лоботрясом я пригляну, щоб тебе не ображав, —  зиркнула на сина і весело додала жінка.

−  Мам?! — жартома насупився Давіде.

−  Що? Знаю я тебе. Молодий ще, зелений. Мамина порада не зашкодить.

−  Ну, звісно... — хихикнув.

   Саме тоді до товариства підійшов сеньйор Рікардо, господар дому. Чоловік, хоч ніби й не дуже старий, але вигляд має кепський. Явно хвороба бере своє. Високий, колись, мабуть, кремезний, а зараз худорлявий і неприродно блідий. З мішками під очима. Волосся сиве і зовсім рідке. Безліч зморшок розсипані по цілому тілу. Особливо біля очей. Повільно наблизився до дружини, сина і гостей. Спитав італійською:

−  Що тут у вас? Все добре?

−  А, так, Ріко, все гаразд. Просто Міка хвилюється, — запевнила його Світлана. Потім озирнулася до майбутньої невістки і пояснила, думаючи, що та зовсім не знає італійської:

−  Рікардо питає, чи все добре. Він майже нічого не розуміє українською, тому...