Розділ 4

   Невдовзі до кімнати Соломії ввійшла Міка. З лукавою посмішкою і якоюсь маленькою річчю в руці.

− Що таке? Що це в тебе? — здивовано запитала працівниця.

−  Це? — підняла на пальці товстенький ланцюжок з масивним кулоном в формі овалу. Красивий, оздоблений якимись явно дорогими каменями. — Це сімейна реліквія Моранді. Цей золотий ланцюжок з діамантами свекруха бабусі моєї баби Паломи подарувала їй на весілля. Потім його дарували наступним нареченим у сім’ї. Моя баба дорожить ним, як зіницею ока. Навіть більше. Але... На жаль... На цьому історія прикраси закінчується, — сумно скривила повні губки.

−  Що?!

−  Вона пропала...

  Соломія шоковано витріщила очі, не розуміючи до чого та хилить.

−  Ну, знаєш, як буває... Наймаєш нову прислугу... І... Потім роби в домі ревізію. Ох... — театрально зітхнула мажорка.

−  Що ти мелеш?! — скривилася дівчина.

−  Нічого дивного. Так буває, — демонстративно підняла прикрасу догори і поклала її у своє декольте. Коштовність вмить пірнула між пишні груди красуні, наче й не було її ніколи. Потім з тріумфом поглянула просто в очі наляканій Соломії. Промовила:

−  Упс... Яка халепа... — поправила свій пишний бюст, насміхаючись над дівчиною.

−  Ти здуріла?! Що ти робиш?! — вражено вигукнула Соля.

− Не можна брати чужого, дорогенька. Чи тебе не вчили? — повільно, знущаючись запитала Макаела.

   Соломія просто не могла повірити, що це відбувається. Спершу була приголомшена, зустрівши свого двійника, але це ще гірше. Катастрофа! Ця дівуля справжня біда ходяча.

−  Я нічого не брала! Припини це шоу! — прогарчала.

−   Та невже? Як думаєш, кому баба повірить? Любій онучці, яка і так мала б отримати ту коштовність на весілля, чи якійсь голодранці, яка приїхала зрубати грошенят нашвидкуруч?

−  Ти... Ти не можеш! Ні! — розгублено вигукнула Соломія. Не знала, що робити. — Міко, ти знущаєшся?! За що ти так зі мною?! Як тобі в голову таке прийшло?! — з очей покотилися сльози. Не могла повірити, що перед нею дівчина настільки схожа і так безкінечно інакша, ніж вона.

−  Не за що, а для чого, дорогенька. Ти все розумієш. Я завжди отримую те, що хочу. А зараз я хочу поїхати на кілька днів до Франції зі своїм хлопцем. Я потрібна йому. Артемчик має виграти змагання бодібілдерів. А для цього йому необхідна його муза − я, — єхидно, з гордістю вказала на себе.

−  То і вали зі своїм Артемчиком куди хочеш! Чого ти до мене приклеїлася!? — розпачливо вигукнула Соломія.

−  Тихо будь, ще хтось почує. Я не можу. В мене через тиждень весілля. Я маю вийти заміж за Давіде Кальярі. І зроблю це. А ти мені допоможеш! — з притиском, наказовим тоном закінчила репліку.

−  Ні!

−  Так! Інакше бабуся не знайде свого кулона і тоді... Заробиш не купу євриків, а місце в італійській тюрязі! Вона ой, як не любить злодіїв. І твоїм сльозам не повірить. Я подбаю, не сумнівайся, — категорично, злорадіючи промовила.

−  Господи... Ти геть ненормальна! Правда все рівно вилізе! Рано, чи пізно. Що тоді? Ти хочеш побувати на двох ярмарках з одною дупою, але тобі це боком вилізе, от побачиш! Брехня ніколи не помагає бути щасливою! Нащо тобі це?! Нащо тобі виходити за чоловіка, якого не любиш? Їдь, гуляй зі своїм качком, коли так його хочеш. Навіщо вся ця драма?!

−  Заткнися, наївна дурепо! Нічого ти не тямиш. Я мушу вийти за Давіде! Але це не твоє діло! Ти зробиш, що я кажу, а потім отримаєш гроші і повалиш до свого задуп’я! Або не зробиш і місце за ґратами тобі гарантовано! Обирай! Часу мало. Кажи, доки ніхто не побачив нас разом. Я чекаю, — зціпила зуби, пропалює Соломію таким поглядом, що в дівчини аж серце завмерло.

   Ну, чудово! Вибір, хоч куди. Між сокирою і колодкою. Оце влипла. Що ж робити? Пригадала, як Анна розповідала про те, що сеньйора боїться злодіїв, бо вже мала гіркий досвід. Прокляття! Точно повірить тій актрисі, своїй онучці, а не їй. В будь-якому випадку легше звинуватити чужу людину, прислугу, ніж свою кровинку, єдину доцю покійного сина.

   Ох... В голові, наче вибухнуло щось. Паніка охопила Соломію з ніг до голови. Як викрутитися, щоб заробити, а не потрапити до в’язниці, чи, якщо змилуються, з ганьбою додому?

   Ті гроші вкрай необхідні їй, бо треба віддавати борг, який зробив батько. Не можна повертатися з нічим. Але й вдавати з себе цю розпещену змію — нереально. Хоч би й захотіла, не зуміє. Надто вже вони різні.

−  Швидше! Погоджуйся, що тобі заважає? Кілька днів розваги з моїм нареченим, гроші в кишеню і ти вільна. Ще мені подякуєш.

   Помітивши, що її копія далі вагається, не хоче, Міка витягла ще один козир.

−  Бачила мого Давіде? Глянь, який гарячий красунчик, — Міка відкрила в телефоні фото і в Соломії перехопило подих.

   О, люди...