Розділ 2

   Нову працівницю радо зустріла Оксана, спритна, симпатична жіночка років п’ятдесяти приблизно. Привела через затишне, обсаджене різними деревами і квітами подвір’я до великої, світлої кімнати. Там на красивому, в старовинному стилі м’якому кріслі сиділа господиня дому. Привіталися. Сеньйора Палома широко посміхнулася і сказала до Оксани:

−  Де ти взяла таку красуню? Хіба ж такій дівчині прибиральницею працювати і нудитися тут біля старої?

   Всі засміялися. Соломія теж зрозуміла, що сказала сеньйора, аж почервоніла. Подякувала. Бабця вела далі, вже звернувшись до новенької:

−  Ти вперше в Італії? Все розумієш, що я кажу?

−  А-а, так. Вперше. Розумію, але трохи не все, якщо чесно. Дещо важко... Якщо швидко говорять, — трохи зніяковіла.

   Господиня, хоч досить вже зморщена, видно, що старенька, але ще мила жіночка. Невисокого зросту, худорлява. Грайливо поправила свою пишну, фарбовану шевелюру до плечей. Запитала:

− Де ти працюєш? Часом не перукарка? Такий гарний колір волосся. Я, от ніяк такого не можу добитися. Чи це в тебе свій такий блонд? — показала на світле, хвилясте волосся Соломії. Сьогодні дівчина зв’язала його в довгий хвіст.

−  Ні, я не перукарка. Працюю в Україні продавцем у магазині спортивних товарів. А колір... Ну майже свій. В мене від природи світло-русяве волосся, але ще трохи тоную, — ламаною італійською пояснила Соломія.

   Бабця всміхнулася, кивнула на знак того, що зрозуміла. Ще трошки побалакали з гостею, а потім сеньйора відправила її з Оксаною, щоб та все їй пояснила в домі. Анна принесла сумку Соломії і поїхала собі додому.

  Інструктаж виявився досить довгий. Починаючи від того, як користуватися кавоваркою і закінчуючи прибиранням. Оксана пояснила де, що лежить, що любить, чи не любить господиня і ще купа всього. Як це запам’ятати? Жах просто. Врешті дівчина почала трохи дещо записувати в телефоні.

   До вечора господиня і дві її помічниці були зайняті знайомством і різними хатніми справами. Сеньйора залишилася задоволена новою працівницею, а головне тим, як дівчина її розуміє. Хоч ще далеко не досконало, але, якщо говорити повільно, домовитися можна.

  Відправляючись спати, бабця сказала, що завтра планує поїздку в кафе, на каву. Водій їх завезе, а потім доставить Оксану до автобуса. Соломія зітхнула з полегшенням, коли почула, що є водій. Бо вона, хоч і мріє про власну машину, але водити ще не дуже добре вміє і водійських прав не має.

   Наступні кілька днів дуже швидко минули. Все було спокійно. Нова помічниця, зі слів сеньйори добре справлялася зі своїми обов’язками. Під чітким керівництвом господині робила все, що потрібно. Деякі прості італійські страви Соломія вже давно вміла готувати, інші вчилася находу. Майже щодня їздила з бабусею на каву, в парк, або за покупками. Старенька ще досить жвава, але постійно наполягала, щоб дівчина була з нею, бо любить товариство.

   Одного вечора сеньйора Палома показала дівчині сімейні фото у старих альбомах. Там Соломія побачила чоловіка господині, який помер кілька років тому, а ще сина. Високий, симпатичний чоловік років десь сорока стояв біля високої пальми. Біля нього дуже вродлива молода жінка. Палома пояснила:

 −  Це мій син зі своєю жінкою. Вона, як і ти, з України. Колись приїхала сюди працювати, а потім... Мій Вінченсо в неї закохався і в них народилася донька.

−  Вона дуже гарна. Не дивно, що сподобалася вашому синові, — сказала Соломія, показавши пальцем на невістку. Старенька задумливо кивнула.

−  Так. Але... На жаль, довго вони не прожили. Мій бідолашний син загинув в аварії, коли дитині було всього 4 роки. Потім Віра повернулася додому, до своїх.

−  Дуже шкода, — співчутливо сказала Соломія.

−  Так. Тепер у мене залишилася тільки донька, Валентіна. Вона часом навідує мене. Але живе і працює у Флоренції. Її діти теж.

−  А Віра? Вона буває тут? Її донька вже виросла?

−  Так, виросла. Але ми дуже рідко спілкуємося. До речі, скоро вона приїде, то побачиш.

   Пізніше виявилося, що сеньйора Палома не бачила свою українську онуку вже добрих сім років. Лише на фото, і то давненько. Як згодом зрозуміла Соломія, Віра не дуже підтримувала контакти з італійськими родичами. А тому її донька майже забула рідну мову батька.

   Десь через трошки більше, як тиждень, відколи Соломія почала працювати у сім’ї Моранді, приїхали довгоочікувані мати з донькою. Сеньйора дуже готувалася до їх візиту. Казала помічниці «вилизати» цілий дім, підготувати спальні для дорогих гостей, накупити продуктів. А саме перед приїздом Соломія отримала завдання поїхати з водієм до магазину, що аж в центрі міста і купити свіжі квіти. Господиня хотіла, щоб вітальню прикрашали гарні і пахучі рожеві троянди саме того сорту, який вона найбільше любить.

   Коли дівчина повернулася додому з букетом, двері у вітальню були прочинені. Гості вже там. Вірніше, гостя. Віра сиділа на дивані і ламаною італійською щебетала про щось з сеньйорою Паломою. Соломія не сміла заважати їм, тому вирішила піднятися нагору, до своєї кімнати, а занести квіти трохи пізніше. Залишила їх у холі.

   Прийшла туди, почула, що хтось голосно розмовляє у спальні, яку вона готувала для онуки господині. Тій кімнаті, що поряд з її. Двері відчинені і Соломія застигла, почувши свій голос. Не зрозуміла. Як це? Хтось записав її на диктофон, чи що? Але, ні. Такого вона точно ніколи не говорила. Голос дуже схожий, тільки якийсь... Солодший, чи що. Вищий. Наче хтось навмисне робить його трошки писклявим.