Жалюгідна копія

Розділ 1

Приблизно 9 днів до того…

−  Що? Італія? Ліворно? Це там, де біленькі яхти погойдуються на бірюзових хвилях біля мальовничих пляжів? Де сонце, море, пісочок і красиві, засмаглі італійські хлопці? — перепитала подруга. Дівчина зітхнула.

−  Ага...

−  Соломіє, та ти смієшся? Туди треба їхати насолоджуватися заходом сонця на піщаному пляжі і гуляти красивими вуличками за руку з кавалером, їсти тосканські смаколики і пити чудове вино, а не працювати. Хто ж їде гарувати в таке місце?

−  Я... — ще важче зітхнула.

   Вміє вона підтримати. Наче без її описів солодко. Та сама знає, що відпустка в такому місці було б значно краще, ніж робота прибиральниці. Тільки ж... Ех... Не з її щастям. Нема в неї ні зайвих грошей на відпочинок, ні хлопця засмаглого. І, судячи з усього, взагалі ніякого...

−  Соломіє, ну чесне слово, як ти це собі уявляєш? Та ж скиснути можна.

−  Оль, не сип сіль на рану! Думаєш, я б не хотіла використати місяць відпустки, щоб погріти попу на пляжі? Але ж... З моєю зарплатою продавця-консультанта я так ніколи на машину не назбираю. Та й борг, ти ж знаєш...

−  Так... Бідолашка... Ну, що зробити? А... Який в тебе буде там графік? Може вечорами, або у вихідні будеш відпочивати, ходити на пляж?

−  Не маю поняття. Побачу. Всіх деталей ще не знаю, головне, обіцяли, що робота неважка і заплатять купу євриків.  А решта... Видно буде, — впевнено відповіла. Вона вже налаштувалася їхати, як би не було. Якщо й не побачить моря, так і буде. Зате грошей заробить. Зараз це важливіше.

   Тільки ж... Хіба могла вона тоді подумати, що ця відпустка буде зовсім не такою, як планувала? Що замість заробити кругленьку суму і спокійно повернутися додому, влипне по самі вуха, і то так, що не повірила б нізащо? Та... Виявляється, і таке може бути.

−  Соломіє, а може мене з собою візьмеш? Ну... Ти ж знаєш, як я хочу в Італію.

−  Куди? Оль, я ж не до родичів їду в гості, а працювати. І там тільки одне місце. Якби було ще, я б тебе взяла, чом би й ні? Удвох веселіше.

−  Ну, так... А та тітка Аня, яка знайшла тобі ту роботу, нормальна якась? Ти її добре знаєш?

−  Та, так собі. Вона колись довго дружила з моєю мамою, разом жили в одному містечку в Італії, недалеко одна від одної. Наче, хороша жіночка. Помагала нам, коли з мамою біда сталася. Думаю, і тепер не підведе.

−  Зрозуміло. Ну, що ж, добре. Я рада за тебе. Коли їдеш?

−  Завтра. Валіза вже готова, — відповіла, позираючи на чималу дорожню сумку, що стояла у куті кімнати. Що вона там напакувала? Здавалося, тільки найнеобхідніше, а вийшло ого-го. Як це двигнути? Мабуть, забагато. Треба ще переглянути речі.

−  Купальник взяла? — весело запитала подруга. Знову вона за своє.

−  Ага. П’ять. Один плавати, другий засмагати, третій для селфі і т. д... — невдоволено відповіла Соломія. Насправді взяла один і то навряд чи знадобиться. Аж думати про це боляче. Але ж...

−  Ха-х! Ну, так. Вважай, що повірила. Але, якщо серйозно, візьми хоч один. Може там дорого, щоб потім не жаліти, що не взяла. І парочку якихось милих сарафанчиків, щоб на пляж ходити. В тебе ж є.

−  Ну, то я взяла. Все, сонце, пора прощатися. Я подзвоню, коли заїду на місце. Ти тут наглядай за татом і за Буриком, як домовлялися. До бабусі я сама буду дзвонити. Бо мені неспокійно, страшенно просто. Ти їх знаєш.

−  Гаразд, не переживай, все буде добре. Я пригляну. Не пропаде твій пес, а батько тим більше, — запевнила подруга і сусідка Оля. Вона просто незамінна деколи. Особливо тепер, коли Соломія зібралася за 1700 кілометрів від дому, а батько залишиться сам.

−  Дякую, Оль. Я на тебе розраховую. В разі чого, все мені докладай. І простеж, щоб він не забував поливати вазони.

−  Добре. Щасливо. Подзвони.

   Вранці дівчина вирушила у далеку подорож мікроавтобусом. Через Угорщину, Словенію. Потім північ Італії — Венеція, Падуя, Флоренція і аж тоді дісталися Ліворно, портового містечка на узбережжі Лігурійського моря. Подорож зайняла понад двадцять годин, враховуючи невеличкі зупинки. Мікроавтобусом без кондиціонера в літню спеку це виявилося геть не дуже романтично. Єдине, що тішило вдень — так це неймовірні пейзажі за вікном. Соломію дуже вразила краса Європи.

  Італійське узбережжя привітало мандрівницю нічною прохолодою і якимись специфічними, ледь відчутними запахами. Моря, чи що? Десь о другій годині ночі тітка Аня, колишня мамина подруга, зустріла Соломію на вокзалі у Ліворно. Ху-х... Нарешті. Як же це далеко!

  Невисока, коренаста жіночка років з 55 на вигляд тепло привіталася з гостею, обійняла, розпитала, як у дорозі. Потім помогла взяти сумку і повела до свого авто.

−  Зараз заберу тебе до себе. Відпочинеш, а завтра вранці підемо трошки побачити місто. А потім завезу тебе до тієї сім’ї, де ти будеш працювати, — спокійно поділилася планами.

−  Дякую. То добре. Кажете, якісь нормальні люди? Не будуть воду з мене варити? Бо я ж... Знаєте, не маю практично досвіду, як прибирати в багатих.

−  Ну, не бійся. Там живе сама бабця одна. Дуже непогана. Але до неї скоро мають діти приїхати. Тоді важче буде. Я їх не знаю, але... Роботи точно стане більше. Але, не бійся, в разі чого, дзвони, щось підкажу. Як в тебе з італійською?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше