Розділ 12

−  Соломіє, коли вчора Міка була у мене, приїхала проводжати матір додому, я почула підозрілі звуки у її спальні. Потім не витримала залізла у її телефон. Знайшла переписку Мікаели з якимось бодібілдером. Вони регулярно на відеозв’язку. Зі всього видно, що вона далі з ним зустрічається, як і до весілля. Хоч тепер і на відстані. Просила його приїхати до Італії. Він казав, що поки не може, але пізніше постарається, бо ж дуже скучив за «справжнім коханням». По телефону зовсім не те. Уявляєш?

−  О, люди... — важко видихнула дівчина, промовила по-українськи. — Вона не покинула його? Так я і знала... — сумно додала італійською.

−  Я теж цього боялася. Знала, що може так бути. Для тої дівки нема нічого важливішого, ніж її задоволення, розваги. А просто жити в сім’ї, з одним чоловіком, ще й таким, як Давіде — надто нудно для неї.

−  Так... — знову важко зітхнула Соломія. — Мені дуже шкода, що все так вийшло. О, Господи... Я... Це жах просто! Давіде вже знає про все це? — болісно заговорила.

    Палома загадково посміхнулася, знизала плечами.

−  Мабуть, так... — відказала. А потім несподівано голосніше гукнула:

−  Давіде, ти все почув? Прийди сюди, якщо можеш.

    Соломія перелякано підскочила на рівні ноги, глянула на двері у сусідню кімнату, куди дивилася сеньйора. Жінка додала:

−  Сподіваюся, він там не впав від всього почутого.

   Наступної миті до кімнати, де були Соломія з бабусею, вийшов молодий Кальярі. Як завжди стильний, красивий, але на обличчі хлопця не  було чарівної посмішки, яка прикрашає його зазвичай. З першого погляду важко було сказати сердитий він, чи просто сумний. Напружений. Став навпроти співрозмовниць. Дівчина зблідла і мало не впала від шоку. Аж злегка похитнулася. Ледь чутно прошепотіла:

−  О, Господи... — благально глянула на сеньйору Палому. Жінка підійшла до неї, посадила назад у крісло і спокійно промовила:

−  Заспокойся. Тільки не падай мені тут, — потім глянула на хлопця, знову на Солю і сказала:

−  Я планувала далі залишити вас самих, щоб ви поспілкувалися, але... Вже боюся. Ти ж не втратиш свідомість, Соломіє? А ти не наробиш дурниць, Давіде?

   Повисла гнітюча мовчанка, яка тривала якісь секунди, а здавалося, що вічність. Дівчина винувато дивилася на італійця. Так перелякано, наче він хижий звір, який збирається її роздерти.

−  Давіде, та скажи вже щось! Чи ти втратив дар мови? Розумію, важко переварити все це, але... Прошу тебе, тільки не злись на нас. Все це божевілля — заслуга Мікаели і її матері. А ми... Ми не хотіли, щоб так було. Ні я, ні тим більше Соломія, — емоційно проказала Палома.

−  Не хотіли? Ну, звісно... Але дурили мене! — сердито гримнув. — І коли ж ви збиралися розповісти мені правду? Ніколи?! — крикнув до сеньйори, потім глянув на Солю. Знову почав кричати до обох італійською:

−  Чим ви думали?! Якщо знали, яка Мікаела, чому не сказали раніше?! Чому дозволили, щоб я оженився з тим стервом?!

−  Давіде, я намагалася тобі сказати. Послухай! — емоційно відповіла сеньйора. — Спершу я сама ні в чому не була впевнена! Не знала, яка Мікаела, я ж не бачила її роками! Лиш відчувала, що дівчата помінялися, але не могла зрозуміти всього решта! Сама була шокована! Не знала, що робити!

−  Знали! Дурити мене! — з образою вигукнув.

−  Ні, Давіде! Послухай! У вечір перед весіллям, я вмовила Соломію залишитися і сказати тобі всю правду. Вона вже наважилася, але не змогла, бо саме тоді дізналася, що бабуся потрапила в лікарню з інсультом і мусила швидко повертатися до України! Крім того, Соля боялася, що ти ніколи не пробачиш їй обману і показатися тоді на очі! Давіде, ти не уявляєш, як вона переживала! Повір, ця дівчина — повна протилежність Мікаели! Я знаю, що кажу!

−  Та, невже?! — сердито поглянув на Соломію. Та схилилася, прикрила обличчя руками, почала тихо схлипувати. Плечики дівчини ледь здригалися від плачу. Хлопець важко видихнув, відійшов до вікна. Нервово причесав пальцями волосся. З болем проказав:

−  Здуріти можна! Ви... Ви просто... — обернувся знову до Солі і бабусі. — Слів бракує! Хоча... — важко зітхнув. — Одне тішить, що я таки не сліпий ідіот, як думав весь той час, доки жив з Мікою. Не міг зрозуміти, чому не бачив до весілля, ні я, ні мої близькі, що дівка — ходяче нещастя. Все думав, як так вийшло, що вона настільки змінилася. Тепер багато чого стає на свої місця. Крім одного... — відвернувся знову до вікна. Помовчав. Потім з болем, тихо проказав:

−  Того, що я... Ні, я таки дурень. За нецілий тиждень примудрився закохатися тоді в дівчину, яка лиш грала роль. Прикидалася моєю нареченою, вдавала, що дуже щаслива бути в моїх обіймах. А насправді... Господи... Невже я заслужив на таке свинство? — вологими очима глянув на Соломію, потім на сеньйору. З розчаруванням, з болем крикнув:

−  Як ви могли?! Хоч уявляєте, що я пережив з першого ж дня весілля?! Коли та гадина зганьбила мене і всю мою сім’ю перед масою людей! Чому не сказали мені раніше?! — запитав, звертаючись більше до Паломи.

−  Давіде, синку, пробач. Мені шкода. Але я справді не змогла. Спершу не знала всього, а потім... — щиро, лагідно почала жінка. — Потім, коли Соломія повернулася додому, я не сміла розладнувати твоє весілля, все руйнувати. Зрештою... І не мала права. Вирішила, що мушу дати вам з Мікою шанс. Звідки ж мені було знати, що вона настільки знахабніє, почне витворяти такі дурощі? Але, коли я дізналася, що дівка не оцінила, поводиться по-свинськи, одразу подзвонила тобі, щоб сказати правду.