Розділ 11

    Ввечері Соломія приїхала додому зовсім без сил. Після важкого робочого дня ще кілька годин сиділа біля бабусі в лікарні. Потім довелося купити корм для Бурика, бо вже закінчувався. Притягнула в руках восьмикілограмовий мішок собачої їжі, поставила у коридорі. Втомлено гукнула:

−  Я дома!

−  Угу... Я теж... — ледве почула з кухні голос батька. Зазирнула. Ох... Як завжди.

   Неголений, з відрослим до плечей волоссям чоловік сидів, обклавшись лотерейними білетами. Дивився по телевізору якусь гру. Закреслював потрібні цифри на тих білетах. Лиш мельком зиркнув на доньку і далі зосередився на тому, що для нього найзахопливіше. Вже не перший рік його життя оберталося довкола прагнення зірвати великий куш. Азарт все більше поглинав батька Соломії, наче трясовина, що затягує необачних. Віднедавна і зовсім втратив роботу, бо шефові набрид такий «старанний» працівник. Всі думки і сили — у виграш.

   Дівчина важко зітхнула, зиркнула довкола. На столі безлад, посуд немитий, пес, ясна справа, не годований. Нічого нового...

   Не могла на те дивитися, а сваритися, вмовляти вже набридло. Як до стіни. Пішла на двір, понесла Бурикові вечерю і воду. Пес щасливо почав стрибати, леститися до Солі. Відходив, хапав кілька кубиків сухого корму, хрупав і знову підбігав до господині. Такий радий бачити! Готовий з ніг до голови облизати, якби дозволила.

   Безсило сіла на дерев’яну підлогу вольєра. Почала гладити свого улюбленця, розмовляти з ним. На очі напливли сльози, коли розповідала псові про свій день.

−  Мій бідолашка... Якби ж ти знав, друже, як боляче дивитися на бабусю, коли вона в такому стані. Так... Ох... Просто жахливо. Навіть не може вже говорити нормально. Я так боюся, що... — далі не могла доказати. Так стиснуло в грудях. Сльози покотилися. Пригадала якою енергійною і життєрадісною бабуся була раніше. Як багато робила для неї і інших. А тепер...

    Наступної миті в кишені дівчини заграв телефон. Нехотячи, поглянула хто і різко сіла рівніше. Шморгнула носом, витерла очі. Взяла себе в руки. Відповіла, намагаючись бути бадьорою. Хоч трохи...

−  Ну, привіт, дівчино. Як ти? Вдома? — заговорила сеньйора Палома.

−  Так. Вже дома. Як у вас? — спокійно відповіла.

−  Непогано. Не скаржуся, дякую. Соломіє, я хочу зустрітися. Маю дещо тобі сказати, — промовила бабуся. Дівчина здивувалася.

−  Де? Ви, що приїхали?

−  Ні. Приїдь ти завтра. Я подбаю про квиток на літак. Зможеш?

−  О, я... — глибоко вдихнула, видихнула. — Пробачте, але я справді не можу зараз нікуди їхати. Щодня на роботі, та й бабуся все гірше й гірше...

−  Я підозрювала, що ти так скажеш. Розумію. Ну, тоді я прилечу. Давно хотіла побувати у вашій країні, — несподівано сказала сеньйора.

    Дівчина дуже здивувалася. Домовилися зустрітися наступного дня в готелі.

    Що ж... Вибір невеликий. Соломія пообіцяла приїхати, хоч і боялася. Не знала, що з того вийде. Чи не передумала старенька і не вирішила покарати її за той обман? Наче, не схоже, але... Хтозна.

    Із зустрічі з сеньйорою Паломою Давіде вже не приїхав того вечора додому. Міка довго чекала, гризла лікті. Зрештою, Кальярі тільки подзвонив. Сказав, що його не буде, можливо навіть кілька днів. Про Сальму подбає хатня робітниця, Катеріна. На всі запитання дружини про подробиці хлопець відповів, що пізніше розповість. Єдине, що сказав, полетить кудись за кордон. Все.

    Міка мало не тріснула від досади. Відчувала кожною волосиною, що справи кепські, але не могла нічого вдіяти. Це безсилля просто зводило її з розуму. Жах! А найгірше — невідомість. Куди його понесло? Хто дзвонив? Що він замислив? Прокляття! Невже даремно втопила телефон?

   Тим часом сеньйора Палома переконала Кальярі молодшого полетіти з нею до України. Боялася, що, дізнавшись суху правду про обман дівчат, Давіде не захоче навіть слухати решти. Важливих подробиць, які суттєво змінюють ту, на перший погляд, однозначну ситуацію. Тому попросила хлопця полетіти з нею на батьківщину матері і організувала там дуже особливу зустріч.

    Давіде погодився, отримавши обіцянку, що його чекає дещо неймовірно важливе. Коли прибули в готель у Рівному, рідному місті Солі, трохи відпочили, а потім бабуся запросила до них в номер копію Мікаели. Домовилися, що Кальярі буде сидіти в сусідній кімнаті і слухати розмову. Хто прийде, про що будуть спілкуватися, Давіде нічогісінько не знав. Дав слово, що не покажеться раніше, ніж його запросить сеньйора Палома. Все це здавалося хлопцеві, м’яко кажучи, дивним. Навіть запідозрив, що з бабусею щось не те. Але... Цікавість перемогла і чоловік зробив, як домовлялися.

   Двері у сусідню кімнату навмисне залишили відчиненими. Чоловік сів на м'якому кріслі недалеко від входу і невдовзі почув, що старенька привітала гостю. Коли та відповіла, мало не підскочив на рівні ноги і не скрикнув. Що?!!! Хто ж це?!

   Ледве стримався, щоб тієї ж миті не побігти до них. Серце загарцювало в грудях, як шалене. Хапнув повітря, руки міцно стиснули боковини крісла. Прислухався. Жінки почали розмову:

−  Проходь, дитино. Сідай, — запросила сеньйора. Тихі кроки гості попрямували до дивану.

−  Я... Тільки на трошки. Ви сказали, що терміново хочете поговорити, то я прийшла, але... Вибачте, довго не можу з вами бути. Бабусі дуже погано, а я весь день на роботі. Вечорами сиджу з нею, — ламаною італійською заговорив дівочий голос.