Розділ 2

−  Пам’ятаєш, тих двох дівок, подруг Міки з України?

−  Ага... Симпатичні...

−  Тільки, що з того? — зітхнув Давіде. — Так от... Під кінець, вони всі були конкретно вгашені і повилазили на стіл.

−  Що?!

−  Ага... Таке шоу влаштували, що й по телевізору не побачиш.

−  Та, щоб мене...

−  І мене теж, — сердито продовжив молодий. — Ти не уявляєш, що вони там витворяли. Позадирали сукні і стрибали посеред тарілок, крутили попами, виспівували, завивали, перекрикували одна одну, як старі п’яниці під баром. Міка вирішила, що вона принцеса і кожне її слово — закон. Тому не так просто було познімати їх з того столу. А, коли таки злізла, побачила, що один старий стоїть і хихикає з того шоу. Тоді вона вхопила його і потягла танцювати. Ох... Добре, що ти цього не бачив, Армандо, — важко видихнув хлопець. Продовжив:

−  Жах, кажу тобі. Весь низ сукні заляпаний їжею літав по залу, Міка закрутила того старого так, що бідолаха мало інфаркт не дістав. Ще трохи і порохно б посипалося. А врешті не втримала рівновагу і попадали обоє на підлогу. Дід роздер чоло об край крісла. Міка порвала сукню, подряпала руку, зламала підбор в туфлі.

−  Мама мія... Я... Навіть не знаю, що казати.

−  Зате я знаю. Біда не стільки в тому, як вони падали, як в тому, кого саме та коза мало не затовкла. Той старий... Потерпілий... То Штефан Меркер. Знайоме ім’я?

−  О-х ти ж прокляття! — шоковано взявся за голову Бореллі. Це ім’я багатьом відоме. Дядько та ще груба рибина в порту Ліворно. Давно працює з батьком Давіде. Від нього дуже багато залежить не лише для родини Кальярі, а й для цілого міста. — От же... І, що тепер? Він...

−  Не знаю. Батько обіцяв владнати. Хоча, чесно кажучи, не маю поняття, як він це зробить. Меркер був дуже сердитий. Якщо не подасть на нас в суд, буде диво. На роботі, без сумніву, проблеми гарантовані.

−  Ох... — важко зітхнув Армандо. Не міг дивитися на друга. Востаннє бачив його таким розбитим, коли Давіде дізнався про батькову онкологію. — А, як інші? Як батьки? Бабуся?

−  Краще не питай. Всі на таблетках. Помічниця до ранку сиділа біля бабусиного ліжка. Боялися, що тиск підніметься ще вищий. Але... Сподіваюся, обійдеться.

−  Капут! Треба ж таке! Вже нічого не розумію. Ти ж казав, що вона майже ангел. Як таке можливо? Настільки змінилася?

−  Я теж вже нічого не розумію. Єдине, що приходить в голову, так це... — видихнув. — Вона хитра зараза, яка пошила мене і всіх нас в дурні. Тиждень вдавала з себе усю-пусю, а тепер вирішила, що досить. Пора відриватися.

−  Не думав, що це скажу, але... Схоже, так і є.

−  Так, щоб мене... Буде мені наука. Не можна так втрачати голову від дівчини, яку знаєш всього кілька днів. Але ж... Я ідіот так запав на неї, що геть нічого поганого не бачив. Може й раніше щось було, але я не звертав увагу? Хто його знає.

−  Ну... Якщо на те пішло, ти ж не сам її знайшов. Так, що... Як мінімум частина вини на... Сам знаєш, на кому. Куди вона дивилася? Гаразд, ти − тільки на цицьки і ноги, а мама? Кого тобі підсунула? Вона ж мала бачити краще. Хіба, ні?

−  Так... Вона і сама шокована. Каже, Міку, як підмінив хтось. Кажу ж тобі, до весілля, вона була зовсім інакша. Всі ж бачили. Всім подобалася. Не розумію...  — почухав голову, сів на пісок.

−  А та її мати?

−  Що мати? Мій батько вигнав її вчора після того всього. Поїхала до баби Паломи. Яка, до речі якось дивно поводилася. Перед весіллям хотіла поговорити зі мною. Казала, щось дуже важливе. Але... Потім, якось і не вдалося. Закрутилися. А пізніше я підходив, то вона лиш зітхнула і сказала, що передумала, вже нічого. Якась була дуже серйозна, навіть невесела я б сказав.

−  Так, дивно. То... Що будеш робити Давіде?

−  Не знаю. Побачу... Спершу треба прийти до тями.

−  Поїхали вже, друзяко. Не сиди тут. Ще хтось побачить.

   Друзі пішли догори. Пороз’їжджалися кожен на своєму транспорті. Якщо так можна назвати потужний, суперсучасний мотоцикл і таке ж авто Бореллі. У них подібні смаки щодо залізних коней.

    Вдома Давіде знайшов свою новоспечену дружину ще сплячою. Сукня валялася на підлозі, як стара брудна ганчірка. Туфлі, фата теж де-небудь. Мало не впав, так спіткнувся об ті лабутени. Міка лежала на животі поперек ліжка в самій білизні. Довге волосся розтріпалося на різні боки і майже приховувало обличчя. Тонка ковдра ледь прикривала збоку тільки одну ногу. Гладеньке юне тіло аж сяяло на вранішньому сонечку, яке зазирало крізь великі вікна. А вишукані мереживні стрінги і бюстгальтер делікатними білими павутинками ще більше додавали краси. Ех... Все могло б бути так чудово, але...

    Романтика так собі... По-перше, в кімнаті жахливий запах перегару, а по-друге... Ого, які в неї тату! Не сподівався. На поясниці, як раз над гумкою трусиків вибитий чималий метелик. На пружній сідниці − якась квітка. От тобі й скромниця... А чого ще він не знає? Аж страшно, які сюрпризи ще покаже ця красуня. Хлопця пересмикнуло від досади.

   Прокляття! Як же так вийшло? Ніби ж не сліпий і не дурний, а взяв кота у мішку. От зараза! Не так він уявляв собі початок спільного життя. Ох... Так мріяв про першу ніч з Мікою. Не хотів тиснути на неї, навіть радів, що дівчина така скромна, не поспішає до нього в ліжко, було так захопливо розтягнути задоволення, а тепер...