2

2

Наступного дня Аліна знов гуляла в цьому парку. І знову зі своєю книгою з англійської.

Павло одразу підійшов до неї.

- Доброго вечора. - привітався він. - Ви знову тут. Вже другий день поспіль.

- Доброго вечора. Та я вирішила після роботи трохи розвіятися... - відповіла Аліна.

- Ви працюєте? Я думав, що тільки навчаєтеся. А де ви працюєте? - запитав Павло.

- Це не важливо...

- А... Не хочете зі мною спілкуватися... Зі мною ніхто не хоче спілкуватися, крім мого єдиного друга. Але його сьогодні тут не має. Він ввечері одразу піде на роботу. Я йому дзвонив, питав у нього, буде він гуляти сьогодні чи ні. - пояснив чоловік.

- У вас нікого не має? Батьки? - поцікавилася Аліна.

- Батька я не знаю, а мати померла рік тому. Я живу один в тому будинку на верхньому поверсі. - відповів Павло.

- А дівчини не має? - запитала очевидне молода жінка.

- Не має. З моєю епілепсією ніхто не хоче зі мною зустрічатися. Та й навіть спілкуватися ніхто не ризикує. Ось ви теж мене постійно відшиваєте. На моє питання про роботу ви відповіли "це не важливо".

- Я... Я просто... Не люблю говорити про свою роботу, бо... Я її ненавиджу... не через те, що вона складна... Звичайна офісна робота... Тепло. Комфортно... Вчасно виплачують зарплатню... просто.... Бо там... З мене постійно всі глузують. Висміюють. Сміються з мене... Принижують, відносяться до мене, як до дурепи...

- Але ж ви розумна дівчина.

- Давайте будемо на "ти". - запропонувала Аліна.

- Добре, Аліно. Я вважаю, що ти розумна дівчина.

- Я вчу англійську не через те, що мені подобається навчатися. Хоча я постійно навчаюся. Сама. Я рік тому закінчила університет. Я постійно вчуся, бо хочу іншого життя. Я хочу по-іншому жити, а не бути білою вороною, над якою постійно всі сміються, тому що в мене не має спини, яка би мене захистила, не має того, хто би за мене заступився би на моїй роботі. Я постійно сама себе відстоюю. На роботі так тим паче.

- Я тебе захищу, якщо буде потрібно. - пообіцяв Павло.

- Тобі з твоєю епілепсією самому потрібен захист... - дівчина трохи подумала та продовжила, уточнюючи. - Отже... Як ти сказав... Ти живеш сам?

- Так.

- Коли тобі на роботу? - поцікавилася Аліна.

- На дев'ять, коли кафе закривається, щоб не заважати клієнтам.

- А ти запросиш мене до себе на чай? Зараз? - напрошувалась дівчина.

- Я... Зараз? - здивувався хлопець, не знаючи, що відповісти. Йому аж дихати стало важко, затамувавши подих.

- Я не надовго. Зараз сьома година. Через годину я піду. Сама. І ти встигнеш на свою роботу. - наполягала Аліна.

- Авжеж запрошу. Прошу до мене в гості. На чай.