Розділ 9

Пірнувши в кущі й вибравши затишніше місце, я повернула зацікавлену мордочку до Мруза.

 — Ну, розповідай, чого мені семафорив?

— Фіііть, що я робив?

— Не заморочуйся, це приказка така. Чого лапами розмахував?

За страшною, але дуже задоволеною пикою Мруза було видно, що новини є. Він аж пританцьовував від нетерпіння поділитися ними.

— Фіііть, я тут дещо побачив. Лано, ти знаєш, хто такий Гуддінг?

— Тільки в загальних рисах. Наче він знайомий Кіммі. А що?

— Фіііть, Гуддінг належить до клану володарів тіней! — випалив павук і завмер, наче сказав щось із розряду військової таємниці.

— Іііі? — не стала тягнути кота за хвоста я.

 — Фіііть, ну так, ти ж не в курсі. Клан володарів тіней — малочисельний, дуже потайний. Під час воєн вони найкращі шпигуни. Мало того, що вміють бути непомітними, так ще й можуть власну тінь відправити з дорученням — наприклад, щось дізнатися або щось комусь передати.

Ух ти, треба ж. Класно влаштувалися!

— Круто! Але що, окрім того, що він належить до цього клану, ти ще дізнався?

— Фіііть, а те, що поки він з вами сидів, його тінь вешталася замком і щось винюхувала. Я її засік тільки тому, що він про мою присутність у замку нічого не знає.

— Тааак, — я замислилася.

— А де його тінь вешталася?

— Фіііть, якраз у нашій кімнаті. Схоже, шукав якісь документи, у речах порпався.

 — А чого ж ти його не шуганув?

— Фіііть, так я свою присутність не видавав. Нехай усі думають, що мене господар на господарстві залишив.

— Він щось узяв?

— Фіііть, ні, все акуратно на місце повертав. Старався зробити так, щоб про обшук не здогадалися.

— Дивно все це. Ти ввечері Геріусу розкажи, а я зараз повернуся до компанії.

І, кивнувши павукові, потупала назад, попередньо пошарудівши листям-травою для переконливості. Мовляв, звірюка у своїх їжачих справах ходила, а тепер повертається.

Стає все дивніше й дивніше. Ну, понаглядаємо.

Дотарганивши до тих, хто сидів у саду, я вмостилася біля ноги мага. Ну прямо собачка дресирована, ні дати ні взяти. Хоча ні — взяли і дали. У сенсі, взяли на руки й дали м'яса пожувати. Життя вдалося!

До вечора гости розійшлися у своїх справах, позбавивши нас своєї присутності. Я мирно дрімала на руках у Геріуса, поки він з Етрусом грав у якусь мудровану гру, схожу на наші шахи. Мруз звісток ніяких не подавав, я навіть трохи засумувала й вирішила розважити себе кохану. І тут постало питання: а як розважаються їжачки?

Як я не напружувала пам'ять, але зі шкільного курсу про їжаків не пам'ятала практично нічого. За власними смаковими запитами зрозуміла, що хочу м'яса, молока і ще дуже тащуся від яєць. Питання про те, що я нічна тварина, залишалося відкритим: нормально я вночі спала, міцно й затишно. Але душа тридцятирічної жінки, яка отримала шанс на другу юність, рвалася на подвиги.

І я на них пішла. Укотре звільнившись із рук мага, ринулася обстежувати сад і замок, у якому ми волею долі опинилися.

Сад був розлогим, але окрім жучків та мошкари я в ньому нічого не виявила. Відфиркуючись від павутиння, я тупала в бік замку. Милуватися красою клумб, кущів та дерев у мене не виходило через мою тимчасову низькорослість. Тому затія з милуванням садом провалилася з тріском.

Підійшовши до замку, зіткнулася з проблемою, про яку забула, бо мене практично постійно таскали на руках. І проблема ця — сходи.

Уткнувшись носом у першу сходинку, завмерла. Але нас цим не зупиниш! Ставши на задні лапки, учепилася передніми й спробувала підтягнутися. Не тут то було! Чи то їжаки природою не передбачені для підтягування, чи то дупу я від'їла важкузну, але підтягнутися не вдалося. Хрюкнувши від досади, пробіглася вздовж сходинки туди-сюди. Наче й не висока, але поки що непереборна. Сівши поруч із Еверестом моїх пригод, перебрала в умі всі варіанти підйому. Здаватися одразу не хотілося. Я вже всерйоз розглядала варіант із стрибками з жердиною, але, знайшовши підходящу палицю, з'ясувала: по-перше, стояти на задніх лапках я можу, а от бігти й при цьому тримати палицю напереваги — ні; по-друге, навіть якщо у мене вийде подібний атракціон, то розігнатися для подолання другої сходинки у мене не вийде.

Тому від затії присвоїти собі лаври Армана  Дуплантиса я відмовилася. Пострибавши біля сходинки, я з'ясувала, що її ребро з виступом, і якщо вчепитися в нього зубами, то з четвертої спроби вдалося згромадитися на першу. Ех, лиха біда початок! Пихкаючи, лаючись рідною матірною, відпльовуючись і неймовірно напружуючись, я подолала один проліт і прилягла відпочити. І тут доля-злодійка знову почала кривлятися. Чиїсь руки підхопили мене і з лементом: «Пане, я вашу тваринку знайшов!» потягли мене вниз сходами й далі назад у сад.

Та щоб тебе, з твоїм завзяттям! Ну що ж ти такий окатий! Я сорок хвилин долала вершини, а ти звів нанівець усі мої спроби! Укушу! Їй-богу, укушу!

І, викрутившись у руках слуги, з почуттям глибокого задоволення вчепилася йому в палець. Слуга верескнув, але біг не зупинив і мене, на моє щастя, не впустив. Але, передаючи мене Геріусу, сичав крізь зуби, що якщо він раптом ще коли-небудь побачить господарське звіриння, то краще впустить на нього щось важке, але в руки брати категорично не буде.