Розділ 5

Вранці, як завжди, страшенно не хотілося вставати.

Прокинулася, уткнувшись носом у подушку. Потягнулася, ще не відкриваючи очей, і… зрозуміла, що щось не так. Привідкрила одне око. Наче та сама кімната, що й учора. Де заснула, там і прокинулася. І тут до мене доходить, що подушка якась завелика. І не просто завелика, а величезна! Простягаю до неї руку… бррр, лапу. Лапу?! Мамочки! Лапу! Маленьку, сіреньку, з кігтиками.

Блиііін!!! Напилася компотика. І хто я тепер? Ну, лапка геть крихітна, до пантери я явно не дотягую.

— А-А-А-А-А-А! — забігала я по ліжку. Контрольне: Я ЗАБІГАЛА ПО ЛІЖКУ!!!

До кімнати залетів Мруз. Заскочивши на ліжко, він витріщився на мене. — Мурзику, милий! — заголосила я. — На кого цей ірод мене перетворив?! — ФІ-ФІ-ФІІІТЬ! — вигукнув Мруз і кулею вискочив з моєї кімнати.

За хвилину двері розчинилися навстіж, і всередину ввалився Геріус.

— Лано? — недовірливо запитав він.

— Та Лана, Лана! НА КОГО Я ОБЕРНУЛАСЯ?! Що за нафіг?

— Не знаю, у нас таких немає…

А-а-а-а! У них ще й немає таких! Таких — це яких?! Намагаюся оглянути себе. Розумію одне: у мене чотири лапи і якийсь ма-а-ахонький хвостик. Принаймні, як іще назвати цей відросток трохи нижче спини?

— Дзеркало мені, швидко! — рикнула я.

Геріус матеріалізував переді мною дзеркало. Я рвонула до свого відображення. Твою ж!!! Дивізію ж!!! І тільки «мать-мать-мать» за звичкою повторило ехо… З дзеркала на мене дивився їжак. Їжак!!!!

Я маленький їжачок, четверо ніжок! МА-А-А-АТЬ!!!!!! Туди твою… Японський городовий!!!! Чому їжак?!

— Лано, що ти за звір?

— Їжак, твою ж м…ть!

— А що це за звір такий  Їжак -твою-ж-м…ть?

Я зупинила свій біг біля дзеркала.

— Геріусе, просто ї-ї-їжа-а-ачок! Без матері, це я так лаюся! Звір такий, земний. Хижак я… щоправда, дрібний. І колючий.

— А я все думаю, що це за дивна у тебе шерсть,

— Геріус обережно підняв мене, усадив собі на долоню і підніс ближче до очей. — Яка ж ти кумедна!

Від усвідомлення висоти я вчепилася в його пальці намертво. Маг обережно, одним пальцем, провів по моїх колючках. Потім так само обережно перевернув догори дриґом і став розглядати з іншого боку.

Е-е-е-е, що за фамільярність?! Їжаче пузико — це дуже інтимно! Наче прочитавши мої думки, маг провів пальцем по моєму животику.

— Яка ж ти м'яка з цього боку! Справді: зовні колюча, а всередині м'яка, як і твій характер, — усміхнувся маг і знову погладив-помилував пузико.

Від задоволення я затарабанила лапками по повітрю і зажмурилася. Ні, так не можна. Це занадто інтимно… Але ж так приємно, аж рохнути хочеться! Що, власне, я й зробила. А що? Я — їжак, мені можна.

Обличчя мага розпливлося в задоволеній посмішці, і він знову почухав мені пузико. Отак ми розважалися хвилин п'ять: він гладив, я рохкала. Потім, коли я зрозуміла, що далі так тривати не може, а назад у панночку я чомусь не перетворююся, я почала борсатися в його руках, намагаючись перевернутися. Геріус посадив мене назад на ліжко і промовив: — Ну і що мені тепер з тобою робити?

— Як що? Накапати чого-небудь магічного, і я знову буду людиною!

— Легко сказати — накапай. Ти ж випила еліксир, що пробуджує сутність. Тепер треба чекати, поки обидві твої сутності домовляться між собою і ти навчишся обертатися.

Я так і завмерла, усівшись на п'яту точку. Підняла вгору передні лапки і засмикала носиком — збоку в дзеркалі це виглядало уморитно, але мені особисто було зовсім не до сміху.

— І як довго я «Ухти-Тухтою» бігатиму?

— Пробач, ким? — не зрозумів Геріус.

— А-а, не бери дурного в голову. Як довго я в їжачихах ходитиму?

— Ну, це вже від твоєї обдарованості залежить, — знизав плечима маг.

— Ладно, давай спускатися в їдальню, буду чаклувати над сніданком. Ох, невчасно ж ти обернулася.

Я згідно кивнула головою, зробила крок із ліжка і… полетіла перекидом униз! Маг практично біля самої підлоги встиг підхопити мій колючий клубок, у який я від переляку згорнулася. Пролунало шипіння і, судячи з витіюватості виразів, міцна лайка.

 — Яка ж ти колюча! — і він обережно поставив мене на підлогу.

Ледве перевела подих. Треба буде якось узгодити свої нові розміри з навколишньою дійсністю. Стукаючи кігтиками по дерев'яній підлозі, я потиліпала в бік дверей. За спиною почувся стриманий смішок. Озираюся — маг стоїть із незворушним виглядом і вдає, ніби щось насвистує. Я настовбурчила голки і вискалила зуби. Я, між іншим, хижак, хоч і дрібний! Розвернулася і вийшла в коридор. У кімнаті почувся гуркіт і вже нестримний регіт. Ла-а-адно, так і запишемо, а потім пригадаємо.

Дотопавши до сходів, я почала спуск. Здавалося б, непомітні щоденні дії… Ну, якщо задишка не мучить. А тут — цілий Еверест! Отже, маємо першу проблему: тринадцять сходинок. Підходжу до краю, повертаюся спиною, передніми лапками чіпляюся за край сходинки, опускаю свою колючу дупу і задніми лапками намагаюся намацати наступну сходинку. Від старання пихчу і соплю. Після спуску з другої сходинки прилягла відпочити. Мене тут же підхопили на руки.