Розділ 4

Наступні три дні далися мені непросто. Усвідомлення того, що мені доведеться провести решту життя в чужому світі, призвело до тривалої істерики. Я навіть не підозрювала, що здатна на таке. Мруз узагалі загубився в глибинах будинку. Геріус терпляче пережидав у своєму кабінеті.

Проридавши години дві, я зрозуміла: по-перше, сльозами горю не зарадиш, по-друге — без публіки істерика втрачає будь-який сенс. Тому, витерши носа і сполоснувши обличчя холодною водою, я пішла на переговори. Потоптавшись під дверима Геріуса, постукала й просочилася всередину.

— Вибач за істерику. Я вперше потрапила в інший світ і не знаю, як правильно поводитися.

— Та годі тобі. Я все розумію, — маг м'яко подивився на мене. — Тобі потрібен час, і треба заспокоїтися. Я готовий надати тобі і час, і житло з роботою. А там, дивись, може, і з'ясуємо, чи можна буде повернути тебе назад.

Я з надією вставилася в мага.

— Ти думаєш, у мене все ж таки залишився шанс?

— Я не хочу тебе обнадіювати, але постараюся зробити все, що в моїх силах.

— А чому ти мені допомагаєш?

Маг задумливо дивився на мене.

— Чому? Ну, скажімо так, ти мені сподобалася. І чому б не спробувати зробити добру справу?

 — Дякую, — кивнула я і вийшла в коридор.

— Фі-і-іть! — налетіла на мене павукоподібна бджола. — Ти заспокоїлася? Ти залишаєшся? — Так, Мурзику, залишаюся…

І я попрямувала в бік кухні — відпрацьовувати хліб і дах над головою.

За наступні два дні я повністю освоїлася в домі мага і вже не шарахалася від незвичного вигляду фруктів та овочів. Як з'ясувалося, Геріусу дуже сподобалася моя випічка, і взагалі він виявився страшним солодкоїжкою. Відвідувачів цими днями не було, тож мені не доводилося зображати глухоніму. Мруз умудрився, не покладаючи лап, наткати мені одягу, а Геріус привіз звідкись туфельки та м'які чобітки. Щовечора у своїй кімнаті я засинала, обіймаючи пакет із шоколадками та пляшкою коньяку. Хоч яка комічна ситуація, але це було єдине, що зв'язувало мене із Землею. Щоправда, в дублянці ще залишалися гаманець і ключі від квартири. Але земний одяг я дбайливо склала в шафу, сподіваючись, що колись він мені все ж таки знадобиться.

Вечорами ми з Геріусом та Мрузом збиралися у вітальні, і маг розповідав мені про новий світ, у якому мені належало жити.

Через тиждень я вже настільки звикла до нової дійсності, що цей світ мене більше не лякав. Іноді вдень Геріус брав мене з собою до лісу, щоправда, попереджав, щоб я далеко від нього не відходила. Але ці прогулянки більше нагадували мій біг по пересіченій місцевості. Мій зріст аж ніяк не збігався зі зростом Геріуса; його один крок дорівнював трьом моїм, тому прогулянки були, звісно, пізнавальними, але дуже стомлюючими.

Якщо не зважати на незвичний колір шкіри, то Геріус був дуже симпатичним чоловіком за нашими земними мірками, а якщо порівняти з баченими мною орком і крякозяброю — то взагалі еталон краси з посмішкою Алена Делона.

До кінця другого тижня я вже настільки до них звикла, що стала сприймати як свою сім'ю, якої в мене ніколи не було. Навіть перестала здригатися від обіймів Мруза, який виявився мало того що кумедним співрозмовником, так ще й умілим ткачем. Я малювала йому фасони одягу, а він умудрявся їх відтворювати. Якось увечері мене осяяло намалювати схеми мережива, і Мруз їх виткав. Вивчивши наше творіння, Геріус сказав, що спробує створити на їхній основі артефакти для столичних панночок. На тому й вирішили: я згадувала, які малюнки бачила, Мруз ткав, а Геріус чаклував над ними у своїй лабораторії.

На початку третього тижня до нас завітали двоє відвідувачів. Вірніше, це були гості й якісь знайомі мого мага. Але все по порядку.

Чаклуючи над обідом, я побачила у вікно дуже яскравий спалах, який перетворився на воронку, з якої з'явилися двоє. На вигляд — чоловік і жінка. Вони рішуче попрямували до дверей будинку. На кухні з'явився Геріус: — Лано, нагадую — ти глухоніма, — і кинувся зустрічати гостей.

Зустрівши їх на порозі, він провів їх до вітальні. Про що там ішла мова, я не знала, але цікавість мене просто розпирала.

Через годину після їхнього візиту на кухню заскочив Мруз із новиною, що Геріус із гостями чекає на мене у вітальні. Постукавши у двері, я зайшла й зупинилася на порозі.

Гості розташувалися в кріслах. Панночка — невисока, досить миловидна, з попелястим волоссям і жовтими очима. Одягнена в сукню золотого кольору з пишною спідницею, і щось мені підказувало наявність корсета — ну не може бути талія такою тонкою! На ногах були такі ж золотисті туфельки. Сукня була прикрашена тонким чорним мереживом. З усіх прикрас на ній були тільки каблучка та кулон із чорним непрозорим каменем, оправлені в метал, що нагадував золото. Волосся було укладене у високу вигадливу зачіску. Сковзнувши байдужим поглядом по мені, вона знову звернула свій погляд на Геріуса.

Її супутник — великий, я б сказала, кремезний брюнет із синіми очима. Одягнений у темні облягаючі штани з якоїсь цупкої матерії, високі шкіряні чоботи й білосніжну сорочку з коміром апаш. Ось цей вставився на мене з неприхованим інтересом.

Підтримуючи легенду — нічого не чую, нічого не говорю, — стою, дивлячись на роботодавця. Геріус звернувся до гостей: — Ось, це і є моя помічниця. — І що, правда глуха як пень? — зацікавлено протягнула панночка.