Розділ 2

І понеслося. Життя закрутилося-закружляло в одній йому відомій завихреності. Розмістив мене мій роботодавець (будемо так його називати) у своєму домі. Виділив аж цілу кімнату на другому поверсі. У перший же вечір Геріус провів детальний інструктаж практично з усіх питань, що стосувалися мого проживання. Суть розлогої лекції можна було звести до однієї фрази: нікуди не лізь, руками нічого не чіпай, а то отримаєш на горіхи. Ні, в принципі, якщо будуть годувати й не кантувати, то мене такий варіант влаштовує. Обов'язки, які на мене покладали — це готування і допомога в приготуванні зілля з розряду «принеси-подай». Єдине, що мене напружувало — це умова, висунута магом. У перший же вечір, почекавши, поки я облаштуюся у виділеній мені кімнаті, він зайшов із незвичайною пропозицією.

Вірніше, не з пропозицією, а з ультиматумом. — Лано, оскільки ти тут новачок і не знаєш усіх тонкощів та традицій цього світу, то жити ти тут будеш за умови, що всі, хто прийде до мене по допомогу, вважатимуть тебе глухонімою.

 — Це за що ж мене так? — я від подиву навіть рота роззявила.

— Не за що, а тому що! Ти ж «спалишся» на першому ж слові. Ти не знаєш, окрім мови, ні традицій, ні звичаїв. А з глухонімої і взятки гладкі. Заодно уникнемо розмов, чому молода жінка погодилася жити в глушині. Коротше, говорити ти будеш тільки зі мною. При гостях спілкуємося телепатично. Я тобі в цьому допоможу.

Подумавши, я вирішила, що маг правий. «У лабораторію на аналізи» дуже вже не хотілося. Тому погодилася. Решту вечора провели, тренуючись передавати думки. Вірніше, це я тренувалася, а Геріус розважався.

Перший ранок у новому світі почався у мене з дрібної капості від цього самого світу. Прокинулася від того, що по руці щось повзло. Привідкривши очі, я забула, що живу за легендою «глухонімої панночки», і загорланила, переходячи на ультразвук. Якщо поблизу було стадо слонів, то я б їх однозначно наполохала. По руці повзло щось, що віддалено нагадувало павука, але забарвленням як у бджоли. Причому розміром він був із павука-птахоїда. Металася я по кімнаті знатно. Коли до мене влетів господар, я намотувала третє коло і швиряла в це «щось» усім, до чого могла дотягнутися. «Щось» із успіхом ухилялося.

Геріус, який улетів до кімнати, секунд десять спостерігав за мною та павучком, потім рішуче впіймав мене і затулив мені рота долонею. Все, що мені залишалося — це витріщати очі та сіпатися в зелененьких руках. — Припини репетувати! Ти зараз усіх у радіусі кілометра розполохаєш!

Бачачи, що страховисько як сиділо на ліжку, так і сидить, я заспокоїлася. Та й присутність мага вселяла надію, що цей смугастик для мене поки не небезпечний. — Чого ти розкричалася? Мруза злякалася?

Рука, що закривала мені рота, звільнила мене, і я промичала щось нечленороздільне, відкашлялася й рявкнула:

— Ти кого Мурзиком називаєш? Цього павука?

— Не Мурзик, а Мруз. Ну павук, а що? У вас що, павуків немає?

— Є, тому й кричу.

— Так, спокійно! — мене повністю відпустили. — Мруз — мій помічник у дрібних справах.

— Хтооо!?? — Помічник. Істота розумна і дружелюбна. Я його до тебе відправив, щоб розбудив і розповів, що треба робити.

— Ну, з першим завданням він упорався на відмінно! — я з опаскою розглядала павука, який сидів на ліжку.

— А він що, говорити вміє?

— Звісно вміє! Він же павук!

— У нас павуки не говорять! Вони заманюють у павутину своїх жертв і випивають кров! А ще є отруйні!

Маг із павуком розглядали мене, і даю голову на відсіч — павук посміхався. Да-да, прямо так на його фізіономії й було написано: «Ну що ти, дівчинко, заливаєш, смішно ж».

Потихесеньку, вздовж стіни, пробираюся до дверей.

— Ти куди? — маг здивовано вигнув брову.

— Ну, мені це… терміново треба. Ніч минула, та й Мруз налякав! Коротше, де у вас тут кімната для дівчаток? Ду-у-уже треба носик попудрити.

Маг нерозуміюче вставився на мене. Як не дивно, але зрозумів мене павук.

— Фі-і-іть, я проведу! — і стрибнув у мій бік!

— Та щоб тебе! — я виставила руки вперед. — А можна не так різко? А то мені від переляку вже нікуди не треба буде, прямо тут усе зроблю!

— Фі-і-іть, не бійся, йди за мною, — і по дузі обійшовши мене, він вийшов у коридор.

Мені нічого не залишалося, як іти за ним.

 — Фі-і-іть, ти мене не бійся! Фі-і-іть, я буду тобі тут усе показувати! Фі-і-іть, і я не п'ю кров, я молоко люблю!

Я аж притормозила. Ні, ну точно Мурзик. Молоко він любить. Я з'їду з глузду в цьому світі, не мине й двох днів.

Павук довів мене до дверей у кінці коридору і, вказавши лапкою, залишився чекати ззовні.

Сподіваючись, що в місці для усамітнення мене ніхто не зустріне, я зайшла. Внутрішнє убранство мене порадувало. Душ і санвузол були схожі на земні. У всякому разі, посмикавши за різні важільці, я швидко розібралася, що до чого. Загорнувшись у великий рушник (щоправда, не махровий, а з якоїсь цупкої, але гігроскопічної тканини), вийшла в коридор.

— Фі-і-іть, ходімо назад у кімнату. Поки будеш одягатися, я введу тебе в курс справи. Господар чекатиме на нас внизу за двадцять хвилин.