Розділ 1

Неймовірної краси метелик пурхає у мене над головою. Метелики — пурхають, метелики… Так, Сіріусу більше не наливати. Чого ж спекотно то так? І шапка ця на ніс постійно норовить сповзти. Поправляю шапку — ні, нічого не здалося — сиджу в ярузі. Травичка росте, пташки співають, струмочок дзюркотить. Метелики пурхають, а я сиджу в дублянці, чоботях, шапці й рукавичках. Рядышком сумка і пакет із супермаркету з шоколадками та коньяком. Ну треба ж, пляшка не розбилася. Так, стоп. Я ж у день народження йшла в магазин. А народилася я в лютому. А лютий — останній місяць зими. А зима — це сніг і холод. Матінко моя рідна, це ж скільки я тут провалялася? Раз пташки-метелики-трава.

А може, у мене глюк? На фоні алкогольного сп'яніння? Ось зараз приїде рідна поліція, рявкне: «Громадяночко, де ж це ви так наклюкалися, що взимку вам метелики увижаються?», і відвезуть мене, сердешну, на Сабурову дачу. А там ліпота: люди в білих халатах, нав'язливий сервіс і макарони… чи ні, це в «тюрмі зараз макарони дають»… це з іншої опери. Коротше, Скліфосовський, ущипни себе, чи що. Може, глюк тебе й попустить. Та чого ж спекотно то так?

Намагаюся піднятися. Ніжки-ручки тремтять, але ми вперті, ми не здаємося. Головне — нікого зі знайомих не зустріти. Так і уявляю ці злорадно-дружелюбні фізіономії. Наприклад, мого директора — козла. — Що, Ланочко, не встигла втратити роботу, як у запій пішла?

У-у-у, злидень. І не втратила я роботу, я сама звільнилася. Коли зрозуміла, що ні за що під звітом свій підпис не поставлю. Після нього пряма дорога в тюрму… А я ще молода. Мені тільки тридцять, он дядечко сказав, що життя тільки починається. Ех, де наша не пропадала! Головне — зі своєю головою домовитися. Голова! Гей, головонько моя! Вернись назад… дружи з мізками! Ну от, що ти хочеш такого, щоб я не лякалася зараз своєї навколишньої дійсності?

Підвівшись на ноги і дбайливо обіймаючи сумку з пакетом, починаю з жахом усвідомлювати, що на вулиці літо, і яр — не мій рідний, у який я спланувала. Від такого прозріння плюхнулася назад на землю. На автоматі пакую в пакет шапочку й рукавички, стягую з себе дублянку. Фууух, не так спекотно. Але легше від цього не стало. Де я? Добре хоч питання «хто я?» не піднімаю.

— ААААААААА!!!!!!! — і тут же обриваю себе на пів звуці. Хто знає, що на моє «ааа» приповзе, а то буде як в анекдоті про ведмедя і туриста, який заблукав.

Так, Лано Світлова, мовчимо і думаємо. Думаємо, щоб тебе! Ага, а про що? — спантеличилася я. Про що, про що — додому хочу. Хочу, щоб ця непонятка закінчилася. Хочу з головою дружити. Заміж хочу! Так, про що це я? Тобі, Світлова, не про мужиків думати треба, а про те, куди ти потрапила і як звідси вибратися. Так, саме в такій черговості.

Ітак, горезвісне — ітак. Ми маємо літо, мене, і мене фіг знає де. З головою наче дружу. У дурку мене ніхто тягти найближчим часом не збирається. Звідси робимо висновок — я невідомо де. Світлова, дочиталася ти фентезі! Все. Точка. Амба! Чи що там ще в таких випадках кажуть?

Обережно припіднімаюся і намагаюся визначитися — з планетою. Сподіваюся, це все ж таки Земля. Ну, може мені пощастило, і я потрапила, наприклад, у Бермудський трикутник. Цим можна пояснити спеку в лютому. Попідстрибувавши, щоб побачити бодай щось, що не обмежується краєм яру, розумію, що фіолетові кущі з зеленими трояндами в Бермудському трикутнику не ростуть. У всякому разі, в школі ми такого точно не вчили. Вот що цікаво — трава зелена, а кущі — фіолетові.

Вітаю, Світлова! Ти — попаданка! А що там за класикою жанру? Кожній пристойній попаданці положений принц або король, ну, граф на крайній випадок. Тепер з'ясувати — я взагалі потрапляю в розряд пристойних попаданських дівчат?

Чиясь рука (сподіваюся, рука) ухопила мене за шкірки і різко висмикнула на світ божий. В останній момент устигла прихопити пакет-сумку-дублянку — може, це останні речі, які в мене залишилися з коханої планети.

Висіти, коли тебе тримають за комір — незручно, а розліпити очі — страшно. Чиїсь, о щастя, пальці пробіглися по моїй щоці, струшуючи прилиплі травинки. Пальці — це рука. Рука — це людина. Ну, здрастуй, принце! Розчиняю баньки і… М-да, не з нашим циганським щастям. Одяганка-то не царська. Шкури якісь. Зате зріст вражає. А обличчя — вау-у-у. Красиве обличчя, тільки зелененьке. Точніше, оливкове. І при цьому каштанове волосся. І очі людські. І дивляться дружелюбно.

— Здравствуйте! — посміхаюся на всі свої 28 зубів, що залишилися (значилося-таки тяжке дитинство). — А поставте мене, будь ласка, на землю!

Мрія принцеси Фіони уважно розглядала мене, і явно ніхто не збирався опускати мене на грішну землю. Подриґавши для переконливості ручками-ніжками, я добилася тільки того, що мене закинули на плече і кудись понесли копілкою догори. Судорожно вчепившись у свої пожитки, вишу. З положення «носом у чужу спину» розумію, що шкури шкурами, а чоботи шкіряні, хорошої вичинки, отже — не первіснообщинний лад, а бодай якесь середньовіччя.

Якщо вам скажуть, що це романтично, коли чоловік закидає тебе на плече і тягне у свою печеру — не вірте. Брешуть. Причому нахабно. Романтикою в положенні «попою догори» і не пахне, почуваєшся дурепою дурною. Крім усього іншого, животу капець як боляче. І від припливу крові паморочиться в голові. Ні, ну чому іншим — принци, і їх несуть дбайливо на руках, а в мене — Шрек покращеної конфігурації, і тягне як здобич якусь. Сподіваюся, хоч жеруть вони тут не людей?

Посовалася на плечі. У відповідь отримала ляпас по м'якому місцю. Затихла. Поки висіла, згадала, що в пакеті шоколад і коньяк. Буду, в разі чого, міняти на власне життя. Небагато, звісно… але що є — все віддам. Сто пудів такого тут не куштували.