Пролог

І та-а-ак, що ми маємо, окрім отого горезвісного «І так»? А ніфіга ми не маємо. Тридцять років, тридцять, йолки зелені! І саме сьогодні, замість привітань від колег із днем народження, я накатала заяву «за власним бажанням». «Ля-ля-ля, я зійшла з розуму, яка прикрість».

Так, думаємо про хороше. Що у нас із хорошого? Не треба рано підриватися і пертися через усе місто на роботу, щоб любуватися «козячою мордою» головбушки. Це, звісно, плюс. Але тепер треба шукати нову роботу — це мінус. Так, про хороше, Лано, тільки про хороше. Хороше — мені ніхто не тріпає нерви, я сама це вмію прекрасно робити.

Але з іншого боку — сім'ї немає, дітей немає. Блііін, зараз розридаюся. Спокійно, Лано, тільки спокійно. Он, ковтни коньячку.

Рука потягнулася до бокала, але тут з'ясувалося, що коньяк теж закінчився. А-а-а, один раз живемо! Сходжу-но в магазин. Тим паче, сьогодні день народження. Хочу шоколадку: одну білу, іншу чорну, і щоб у білій був мигдаль. А чорна щоб із гіркого пористого шоколаду. І випити. Що випити-то хочу? Ай, притупаю в магазин — на місці визначуся.

Наспівуючи «К сожаленью, день рожденья, только раз в году», попленталася в передпокій одягатися. На вулиці не травень місяць. Лютий, 29-те. Умудрилася ж народитися мало того, що у високосний рік, так ще й двадцять дев'ятого! Батьки молодці, не могли записати першим березня. І взагалі, молодці: метрику оформили, а самі здимили в невідомому напрямку.

Пісенька про Крокодила Гену плавно перейшла в «Позабыт-позаброшен». Так шкода себе любу стало — аж капець. Витріщилася в дзеркало. Жаліти довелося невисоку шатенку з почервонілим носом, злегка підшофі заспаними зеленими очима і вагою, що перевищувала норму на цілих десять кілограмів.

Перевіряємо: чоботи на мені, коротка дублянка — на мені, шапочка й рукавички — на мені. Тепер беремо сумку і перевіряємо гаманець із грішми. Бо без грошей Ланочці шоколадочку ніхто не да-а-асть, ік… Кро-о-ок на сходовий майданчик, поворот ключа — і привіт, світе рідний та непривітний!

Світ зустрів мене жменею снігу прямо в моську.

Ухилившись від чергової порції сніжинок в обличчя, я посковзнулася і, вмостившись на п'яту точку, помчала з гірки, що вела від під'їзду. — Громадяни-и-и! Бережись!! Розійдись!

Чиїсь руки зупинили мій стрімкий слалом. Мою тушку підняли, спробували обтрусити. Поправивши шапочку, яка сповзла на самий ніс, я посміхнулася чоловікові, що врятував мене від ганебного польоту. — Ну що ж ви, дівчино, так неакуратно. — Ік. Дякую, — пробурмотіла я. — У-у-у, і що святкує мила панночка? — голос налаштовував на те, щоб розкрити душу, а уважний погляд зовсім не відштовхував. Та й у принципі чоловік виглядав таким собі дідусем-професором, але, на диво, вельми прудким і сильним дідусем.

Вчепившись у лацкани пальта незнайомця, я перевела подих і довірливо повідомила:

— День народження і звільнення!

— Хороші приводи, — посміхнувся рятівник.

— Ви думаєте? — шмигнула я носом.

— Упевнений. І запам'ятайте, мила панночко: не все виглядає саме так, як здається, і у Вас усе ще попереду. Багато нового й цікавого.

Посміхнувшись, він відпустив мене, і я почесала далі заданим курсом.

Заданий курс не змусив себе довго чекати, і ось я вже з омріяними шоколадками та пляшкою коньяку розплачуюся на касі.

Юху-у-у, приз переможцю! Тепер додому — святкувати початок нового й незвіданого.

Розмахуючи пакетом і сумкою, тупаю до хати. Але гадський злий рок і тут підстерігає мене: знову сковзаю по нечищеній бруківці, і в спробі врятувати пляшку коньяку роблю кілька витончених па… і лечу в яругу.

Останнє, що пам'ятаю — зірки в очах. П'ять зірочок, класика…