Джейк

Я не пам’ятаю, коли востаннє так нервував. Сидячи за кермом, я відчував, як долоні вкриваються потом, попри те, що на вулиці було зовсім не спекотно. Серце калатало в грудях, наче барабан під час бойового маршу. Я мав зустрітися з дітьми Женевьєви — жінки, яка з’явилась у моєму житті зовсім несподівано, але так швидко в ньому вкоренилася, що я більше не уявляв своїх днів без неї.

Це мало бути знайомство, звичайне, формальне, але я розумів — насправді це було щось значно більше. Такий собі неписаний іспит, який доведеться скласти, аби отримати право бути поряд з нею. Адже коли в жінки є діти — це вже не просто романтика, це вже майже родина. І хоча я був готовий до цього, принаймні в теорії, страх не давав дихати. А раптом я їм не сподобаюсь? Раптом вирішать, що я просто черговий мисливець за грошима їхньої мами? Та я насправді покохав її, і мені було байдуже на вік. Я хотів стати частиною її життя, адже вона для мене вже давно стала цілим всесвітом.

Я був молодший за Женевьєву майже на десятиліття, і хоч вона ніколи не давала зрозуміти, що це проблема, суспільство навколо нас кидало погляди, сповнені сумнівів. Я не звик пояснювати свої почуття комусь — я не просив дозволу любити. Але діти… їхнє схвалення було для мене важливим, навіть життєво необхідним. Бо я не хотів просто бути її коханцем — я хотів бути частиною їхнього світу.

Це все почалося доволі буденно. Я отримав замовлення від мережі ресторанів родини Монтклер. Робота мрії — не тільки через гонорар, а й тому, що мені дали змогу створити щось справді вартісне. Усе мало бути ідеальним — кожна деталь, кожна лінія. Женевьєва наполягала контролювати процес особисто. Її син, Макс, раніше займався цим, але цього разу вона вирішила все тримати в своїх руках. І це рішення змінило все.

Я не одразу зрозумів, що між нами щось виникає. Спочатку вона просто була харизматичною клієнткою, дуже вимогливою, дуже стильною. Вона завжди знала, чого хоче. Але з кожною зустріччю я ловив себе на тому, що чекаю на неї більше, ніж на саму роботу. Її посмішка, її голос, її легкий дотик — усе це почало жити в мені. І я не зміг встояти. У ній було щось незбагненне, якась глибина, яку хотілося досліджувати знову й знову.

Ми швидко стали ближчими. Вона залишалася в мене частіше, ніж просто гість. І я ловив себе на думці, що її речі поступово заповнюють мою шафу, її запах залишається в моїх ковдрах, а її присутність — у моєму серці. Я зробив їй пропозицію. Це було не заради пафосу, не через якусь формальність. Я просто більше не хотів жити без неї. Вона погодилася.

Але переді мною залишалася остання перешкода — її діти. Макса я вже знав. Ми спілкувалися на початку, і хоч я бачив у його очах обережність, відкритої ворожнечі не було. А от її донька… Вона досі залишалася для мене невідомою.

І саме це лякало найбільше. Я не знав, з ким матиму справу. Можливо, вона стане головним супротивником у нашій маленькій родинній битві. А може — несподіваним союзником.

Я просто хотів одного — довести, що прийшов не заради вигоди, а заради любові. Що я — не помилка, не примха. Що я — частина майбутнього, яке вони зможуть прийняти. І що їхня мама справді буде зі мною щасливою.

Я зроблю все, аби це вийшло. Навіть якщо доведеться пройти крізь тисячу випробувань. Бо заради неї я готовий на все.