Кайл

Ненавиджу похмілля. Справді ненавиджу. Бо ввечері завжди так добре, весело, безтурботно — ніби весь світ готовий влаштувати для тебе вечірку. А потім зранку… зранку хочеться вмерти. Голова розколюється, в роті пересохло від спраги, очі ледь відкриваються, і кожен рух дається з над зусиллям. Особливо це відчутно, якщо такі ситуації трапляються не дуже часто.

Організм ніби кричить: "Чувак, ми ж домовлялися, що більше не будемо цим займатись!" Але я його вперто не слухав, принаймні вчора. Мені хотілось відпочити. І якщо я обіцяв собі, що буде лише один келих, та це все переросло в дещо більше.

Це ж треба було таке. Три роки не пив нічого міцнішого за пиво. ТРИ. РОКИ. А варто було лише на один вечір розслабитися, як результат — я прокинувся зранку з незнайомою дівчиною у своїй квартирі. На своєму ліжку. У своїй футболці. Її волосся на моїй подушці. І це був точно не сон.

Ось такого я точно не очікував. Ні, це не означає, що я беріг себе для однієї, чи що в мене взагалі не було ніяких інтрижок. Але ті — хоч і нечасті — знайомства завжди відбувалися на тверезу голову. Я завжди був контрольований, стриманий. А сьогодні… щось пішло зовсім не так. Щось у мені зламалося. Або, принаймні, сильно похитнулося.

На щастя, сьогодні в мене був вихідний. І я вже уявляв, як проведу його, відходячи від бурхливої ночі з чаєм, серіалом і аспірином. Або хоча б намагаючись підготуватися до іспитів на юридичному факультеті. Але ні. Не вийде. Бо подзвонив мій брат і повідомив, що заїде до мене в гості — “аби поговорити”. Ну що ж, тоді нехай буде так.

Довелося буквально вистрибнути з ліжка і швидко приводити себе до ладу. Джейк не має бачити, в якому я стані. Він занадто добре пам’ятав, як я відходив тоді. Саме він мене тоді витягав з болота, в яке я занурився по саму маківку. А якщо ще й дізнається про наслідки цього веселого вечора — не пробачить. І, можливо, не стримається від прочухана. Або — ще гірше — почне читати лекцію.

Але як я не старався, думки постійно поверталися до минулої ночі. До тієї дівчини — Аніки. Вона одразу мене привабила. Не лише зовнішністю, хоч і це запам’яталося. У ній було щось — блиск в очах, постава, голос, рухи — щось, що змушувало хотіти підійти ближче. І в іншому випадку я б навіть не ризикнув. Але цього разу замість мене діяв алкоголь.

Мені пощастило. Вона провела зі мною ніч. Хоча… наскільки це було "везінням" — ще велике питання. Пам’ятаю уривки, фрагменти. Її сміх. Її дотик. Але нічого чіткого. Варто просто забути про це. Назавжди. І більше ніколи не повертатися до спогадів тієї ночі. Особливо з огляду на те, що я й так майже нічого не пам’ятаю.

А зараз… зараз варто повертатися до свого звичного життя. Спокійного. Передбачуваного. Саме такого, який я сам собі обрав. Після того випадку, коли я тільки прийшов працювати в поліцію, все змінилося. Мені вдалося вступити на юридичний, хоч і на платній основі — іншого варіанту не було. Бо у брата грошей я б не взяв, навіть якби залишався останній шанс.

Треба було заробляти на навчання. Сам винен. Я сам покинув університет заради дівчини — і програв. А тепер доводиться все відбудовувати з нуля. Робота в поліції дала мені шанс. Але водночас і забрала дещо назавжди. Бо тоді, в той фатальний день… я просто злякався. І нехай пройшло вже чимало часу — картина досі перед очима. Я її ніколи не забуду. І провину — теж.

Але досить. Досить про це. Потрібно виглядати нормально. Свіжо. Рівно настільки, щоб брат нічого не запідозрив. Не вистачало мені ще з ним посваритися. Це найменше, чого я зараз хочу. А значить — потрібно поспішити. Піднятися, змусити себе вмитися холодною водою, вдягтися, пригладити волосся.

Випивши таблетку аспірину, я прийнявся прибирати у квартирі. Доки вона ще спала в моєму ліжку — чарівна незнайомка на ім’я Аніка — я мав створити ілюзію порядку. І, можливо, розібратись у власному хаосі… хоча б трошки.