Пролог

Ні, це точно останній коктейль на сьогодні. Я вирішила, що досить з мене цього — більше не варто. Адже зранку буде дуже погано. Жахливо. Мене знудить, болітиме голова, а шкіра стане сухою, як пустеля. Я більше пити не хочу — принаймні, так мені здавалося п’ять хвилин тому.

Мій організм буквально відмовляється від цього — кожна клітинка протестує, кричить "СТОП". Але я ж казала це собі ще годину тому, коли ковтала третій коктейль, запевняючи себе, що "це останній". І хіба я тоді припинила? Звичайно, що ні. Бо я хотіла розслабитися. Відпочити. Втекти від думок, проблем і нескінченного тиску. А зараз — це був єдиний варіант. Єдиний. Іншого просто не існувало.

Десь в глибині душі, дуже тихенько, ледь чутно, але впевнено звучав голос розуму. Він казав: "Аніко, вже пора. Викликай таксі. Їдь додому. Поки не стало гірше." Та коли це Аніка Монтклер йшла з вечірки до того, як вона закінчилася? Та ніколи. А значить — вибір був очевидний. Я залишаюся. І нехай зранку мені буде просто жахливо, зараз мені потрібно ще трохи випити. Просто ще трішки.

— Бармен, ще один коктейль! — крикнула я, намагаючись перекричати гучну музику, що гупала в грудях сильніше, ніж власне серце. — І якомога швидше, а не як зазвичай! Сьогодні я хочу розслабитися по максимуму. Не змушуй мене сумувати.

- А тобі точно не досить? – посміхнувся він.

- Якщо хочеш хороші чайові, то не задавай зайвих питань, - буркнула я.

Бармен лише кивнув, мовчки, як воїн, що знає свою місію. Здається, він уже навчився розуміти клієнтів з одного погляду, інтонації, навіть подиху. Корисна особливість, коли працюєш у такому місці, з такими людьми. Прекрасно. Тоді цей стане останнім. Ось побачите. А потім точно поїду. Тільки треба згадати номер таксі...

Хм, а може, подзвонити мамі? Ні! Вона знову почне бурчати, що мені вже двадцять три роки, і я маю стати серйозною, відповідальною. Почати працювати в родинному бізнесі. Знайти собі нормального хлопця. Одружитися. Народити онуків. Вона ж, мабуть, уже сукеночки купила для майбутньої внучки. А я поки не планую... Ну зовсім. Як же мене дратують ці пусті, нав'язливі розмови.

Я хочу розважатися. Поки я ще молода. Поки маю змогу. Може, зателефонувати брату? Але він, певно, зараз на роботі. Чи у черговому проєкті. Не підніме слухавку.

— Аніка, тільки не кажи мені, що ти збираєшся додому, — пролунало раптово, і я відчула, як на моє плече хтось опирається. — Ми ж лише щойно приїхали. Я хочу відірватись на повну.

Це була Клео — моя найкраща подруга, з розпущеним темним волоссям, тонкою фігурою та мініатюрним зростом, червоними щоками й келихом у руці, що погойдувався, як вона сама. Ми вміли розважатись і обожнювали клуби. Хоча вона і не мала надто багато часу для розваг, та ми намагались отримати по максимуму.

— Я ще хочу випити й потанцювати! Адже сьогодні вечір відпочинку, - розсміялась я. – І ти мене не зупиниш!

— Ви сюди приїхали три години тому, — до неї підійшов Філ, її хлопець. Він обійняв Клео за талію, впевнено, ніжно, як той, хто розуміє, що настав час. — Ми домовлялися лише про годинку та кілька коктейлів. І здається, зараз якраз час їхати додому. Ходімо, Аніко, я тебе підвезу. Вам двом вже точно достатньо.

— Невже пристойній дівчині не можна залишитися самій у клубі? — обурено вигукнула я, граючи зухвалу, хоча в глибині серця вже трохи вагалася. — Я ж не збираюся нічого такого робити тут. Принаймні, я на це сподіваюся... Але нічого не обіцяю!

— Ти поїдеш додому, — твердо і чітко сказав Філ. Його тон не залишав простору для дискусій. — Вже пізно. А завтра тобі буде дуже погано.

Ну який же він зануда. Клео він може контролювати хоча б на правах його хлопця. А от мені байдуже на його слова. Я хочу тусити, і мене не зупинить ніщо. Я вже відкрила рота, щоб відповісти, коли почула голос за спиною.

— Доброго вечора, - це був приємний чоловік. – Дозвольте скласти компанію такій чарівній дівчині.

Я обернулася. Хотіла вже обуритися, що ще за підкат, але… побачила його. Хлопця. Симпатичного. Незнайомого. І хоч у клубі було темно, а я трохи п’яна — мені подобалося те, що я побачила. Він був трохи вищим за мене, навіть незважаючи на мої підбори. В гарній формі, привабливий силует. Риси обличчя розгледіти було важко, але щось у ньому мене дуже зацікавило.

Поруч Філ і далі стояв, очікуючи, що я поїду. І щойно, ще кілька хвилин тому, я може десь і сама цього хотіла. Та зараз… Мене зацікавив цей незнайомець. Я рідко дозволяю собі з кимось знайомитися. Але сьогодні — виняток. Я простягнула руку.

— Моє ім’я Аніка, — усміхнулася я, майже грайливо. – І ви можете пригостити мене коктейлем аби продовжити гарний вечір.

— А я Кайл, — відповів він. – І з радістю це зроблю.

Ох… Знала б я тоді, що на мене очікує далі. До чого призведе це знайомство в клубі… То, можливо, я б розвернулася і вийшла. Поїхала додому разом із Філом. Але Аніка Монтклер завжди шукає пригод на свою прекрасну голівоньку.