Частина 3. Любов

- Так, вистачить! - раптом радісно вигукнув я, зрозумівши, що необхідно робити. - Я зможу кожному подарувати частинку свого серця, своєї любові, частинку себе! - з цими словами я підійшов до столу і взяв до рук старі газети. Діставши з кишені пальто ножиці, я вирізав з газетного паперу невелике серце — точну копію того, яке мені подарувала донечка.

Задоволений своєю роботою, я почав шукати ручку або олівець, щоб написати на сердечку три дивовижні слова, якими я тепер жив. Втім, на моє здивування, обнишпоривши усю кімнату, я ніде не знайшов жодного приладдя для письма. Був лише один вихід: взявши шматок скла, я проколов собі мізинець і написав кров’ю на паперовому сердечку лише три слова: “Я тебе люблю!” Зрозумівши, що знаходжусь на правильному шляху, я почав вирізати з газетного паперу все нові і нові символи любові, постійно промовляючи, немов чаклун таємні заклинання, лише три слова: “Я тебе люблю!”

За кілька годин роботи я виготовив зо три десятки паперових сердечок. Трохи перепочивши, я склом розрізав собі шкіру на лівій руці і зібрав кров в якусь скляну посудину, яку знайшов тут же, в типографії. В цю ж посудину я вилив і залишки води із фляги. Використовуючи палець замість пензля, я почав писати цим розчином на сердечках ті ж три слова: “Я тебе люблю!” Незважаючи на біль і те, що рана постійно кровоточила, хоч я й перев’язав її старими бинтами, я продовжував працювати, окрилений дивовижним почуттям любові і надії на порятунок, яке вперше за тривалий час з’явилось у мене. Час від часу я переривав роботу і криками та ударами розганяв знахабнілих гризунів, які стовпились довкола столу.

Коли над містом зійшла вечірня зоря і спорожнілі вулиці огорнула темрява, я завершив роботу над вакциною від “вірусу ненависті”. Я дуже хотів перепочити хоча б декілька годин, адже втратив чимало крові і стомився, але усвідомлення того, що кожної миті в той час, як я відпочиватиму, в цьому місті будуть гинути люди, змушувало мене почати порятунок хворих прямо зараз, не чекаючи світанку. Знайшовши в типографії керосиновий ліхтар, я запалив його і, поклавши в кишеню усі виготовлені мною паперові сердечка, вийщов з будинку.

Переді мною лежало похмуре і спорожніле кладовище. Сповнений рішучості боротись із недугою до переможного кінця, я підійшов до дверей одного з будинків і почав наполегливо стукати в них. Втім, мені ніхто не відповідав. Протягом кількох хвилин я повторював спроби достукатись до мешканців будинку, але мені ніхто не відчиняв. Не розчаровуючись, я пішов далі.

Так протягом майже години я ходив від одних дверей до інших, намагаючись допомогти нещасним, які були приречені на загибель у цих мовчазних бетонних домовинах. Втім, мені ніхто не відчиняв. Здавалось, все місто вимерло, і я просто марно витрачаю свої сили і час. Я вже майже зневірився, коли раптом моя двадцята чи тридцята спроба завершилась успіхом: двері одного з будинків на якусь мить відчинились, і я побачив похмуре, бліде обличчя, на якому застигла гримаса страху і недовіри. По-дитячому щиро усміхнувшись, я простягнув нещасному паперове сердечко і встиг лагідно сказати всього кілька слів:

- Я люблю вас! Поділіться цією любов’ю з іншими, і любов врятує світ!

Обличчя незнайомця на якусь зовсім коротку мить просвітліло, він усміхнувся у відповідь на мої слова, і взяв сердечко. Але майже одразу спохмурнів і, недовірливо поглянувши на мене, мовчки зачинив двері.

Втім, для мене його погляд, який просвітлів на коротку мить, його усмішка були важливішими, ніж соломинка для потопаючого. Я з радістю усвідомив, що знаходжусь на правильному шляху, що в цьому спотвореному ненавистю місті ще залишились люди, яким я можу і повинен допомогти. Окрилений цими думками, я пішов вперед. Несучи від дверей до дверей, від серця до серця вогник всемогутньої любові, я дарував кожному з нещасних частинку себе, своєї душі. Я намагався розповісти людям про те, що найстрашніший вірус — вірус ненависті та байдужості — можна перемогти лише за допомогою ліків, які є загальнодоступними. Ці ліки називаються любов!

Даруючи оточуючим частинку себе, я дарував їм не лише любов, але й надію на порятунок, надію на перемогу. Звісно, не всі брали ліки; хтось, облаявши, виштовхував мене за поріг своєї душі, немов божевільного; хтось відверто висміював мене, хтось погрожував, дехто навіть кидався на мене з кулаками, а хтось, приязно усміхнувшись, дякував. Ось так за декілька годин, поки не почало світати, я роздав усі виготовлені мною сердечка, включаючи і те, яке мені подарувала донечка - його я подарував одним з перших.

Роздавши усі ліки, які в мене були, я, ледве переставляючи ноги від утоми, повернувся назад у типографію. Йдучи безлюдними вулицями, я зауважив, що в жодному з вікон будинків не горить світло. Здавалось, що нічого не змінилось. На якусь мить в мою душу навіть проник відчай і страх, але я відразу відігнав від себе ці похмурі думки.

- Я все роблю правильно. Просто для того, щоб ліки подіяли, потрібно трохи часу. Зовсім трохи... Скоро все зміниться... - втішав я себе, заходячи до типографії. Випивши трохи брудної води, яка жахливо тхнула якимось бензином, я ліг на стіл і впав у забуття.

Прокинувшись через декілька годин, я відчув слабкість у всьому тілі. Від різких рухів паморочилась голова. Стогнучи від болю, який пронизував усе моє тіло, я опустився на підлогу і, усміхаючись, знову почав виготовляти паперові сердечка. Але тепер кожен рух давався мені дуже важко. Я докладав максимум зусиль, намагаючись зробити якумога більше сердечок. Але зрештою за майже шість годин важкої праці, час від часу втрачаючи свідомість від загального ослаблення організму і сильних головних болей, я зміг виготовити лише три десятки сердець.