Частина 2. Надія

- О ні, це лише початок... - раптом хтось видихнув зовсім поруч. Я заціпенів від жаху, і якусь мить лежав горілиць, затамувавши подих. Прислухавшись, я почув тихий стогін. Тієї ж миті мій мозок пронизала одна-єдина думка: “Так, мені не здалось, тут справді хтось є!”

Здригнувшись, немов від удару блискавки, я різко скочив на ноги і, озирнувшись, побачив ЙОГО. Він лежав на купі битої цегли і скла за кілька кроків від мене, закутаний в діряве сіре пальто, і тремтів від холоду. В напівтемряві я не відразу зміг розгледіти його бліде закривавлене обличчя, на якому, мов дві вуглинки, палали жагою до життя карі очі.

Втім, для мене тоді не мало жодного значення хто він, звідки, і як сюди потрапив. Це була людина, жива людина! Для мене тоді це було найголовніше! Після тривалих блукань безлюдними вулицями цього проклятого міста, до мене прийшло усвідомлення того, що я ніколи не зможу вибратись звідси і зрештою загину тут, серед цих жахливих холодних будинків-домовин, забутий усіма і кинутий напризволяще. Мою душу вже почав огортати смертельний смуток, я впав в апатію, і вже не мав надії на порятунок. Змирившись, я вже чекав смерті, яка б поклала край моїм стражданням.

І тут, в цей момент зневіри і розпачу, небо раптом послало мені подарунок — таку ж, як і я, людину. Побачивши живу істоту серед цього кладовища, я раптом відчув, як хочу жити, як хочу боротись з долею за кожну мить життя!

Підскочивши до незнайомця, я схилився над ним і тихо-тихо промовив, побоюючись ненароком загасити цей вогник життя, який мені подарувало небо:

- Хто ви? І що тут трапилось?

Чоловік застогнав і, поглянувши на мене змученими і ледве живими очима, тихо видихнув:

- Води...

Озирнувшись, я побачив неподалік металеву флягу з якоюсь брудною рідиною всередині. Я підніс її до губ нещасного і дав йому досхочу напитись.

- Мене звати Клаудіо Альбертіні. - ламаною англійською нарешті відповів незнайомець, втамувавши спрагу. - Я лікар... італійського посольства... в цьому місті.

- Ви знаєте, де ми знаходимось? Що тут сталось?! - сипав я запитаннями, які переповнювали і хвилювали мене. Мій співрозмовник, важко дихаючи, ледве встигав на них відповідати, задовольняючи мою цікавість:

- Ми знаходимось на острові... Тривалий час жителі цього міста, яке є столицею острова.., жили спокійним, мирним життям... Я працював в... італійському посольстві лікарем багато років, і... завжди бачив місцевих жителів щасливими, усміхненими і добрими... Вони ніколи не чинили зло іншим, завжди були щирими... Вирощуючи у своїх садах і на полях овочі та фрукти, вони експортували їх по всьому світу, і... за кошти, отримані від продажу цих тропічних ласощів, купували для себе все необхідне... Острів процвітав, а його столиця швидко розбудовувалась... Але це спокійне життя, ця щаслива ідилія зруйнувалась в один момент...

Лікар зробив невелику паузу і, перевівши подих, продовжив, час від часу важко зітхаючи:

- Але кілька тижнів тому на остові стався спалах якоїсь дивної хвороби. До лікарень почали прибувати загадкові хворі... Спочатку їх було декілька, але їхня кількість постійно зростала в геометричній прогресії... Усі вони мали однакові симптоми: загальне ослаблення та зневоднення організму, запаморочення і постійна втрата свідомості. Зрештою в них починали відмовляти життєвоважливі органи, в тому числі повільно відмирала кора головного мозку. Усі хворі помирали через дві-чотири доби...

Але найбільш дивним було те, що передавалась ця хвороба дуже незвичним шляхом... Усі хворі постійно лаялись, трощили і нищили все навколо себе, проявляли агресію до оточуючих. Вони постійно лихословили, і ті, на кого був спрямований цей потік лайки, грубощів і образ, відразу захворювали. Вже через кілька годин в них проявлялись симптоми цієї страшної хвороби, яка поширювалась настільки швидко, що вже за два дні усі лікарні острова були переповнені. Хворих були тисячі...

Але найстрашнішим було те, що ніхто не знав, як зупинити поширення цього кошмару... Ліки від цього вірусу, який один з моїх колег назвав “вірусом ненависті”, ми так і не знайшли... Влада острова заборонила жителям лаятись і чинити зло один одному, оголосила загальний карантин, заборонила іноземцям приїжджати на острів, але це спричинило ще більший вибух агресії і масові заворушення...

Тубільці, охоплені панікою, розгромили усі владні структури, розграбували усі магазини і лікарні, намагаючись зробити запаси необхідних продуктів і ліків, які, на їхню думку, могли врятувати їх від “вірусу ненависті”... Розгромивши лікарні, охоплені панікою люди необачно випустили на волю хворих на цю недугу, внаслідок чого “вірус ненависті” почав поширюватись ще швидше...

Поліції чи армії на цьому острові ніколи не існувало, адже не було потреби охороняти порядок в місті і чиєсь майно — приватне чи державне, оскільки тубільці завжди жили мирно і спокійно, поважали одне одного і цінували той суспільний устрій, який споконвіку існував на острові, поки його дощенту не зруйнував загадковий “вірус ненависті”... Зброя на острові була в невеликій кількості, переважно в посольствах іноземних держав. Розгромивши і ці установи, місцеві жителі заволоділи зброєю і розпочали справжню війну за ліки і продукти, запаси яких швидко вичерпувались...

Жодна сила не могла зупинити цю вакханалію, і нам залишалось лише спостерігати, як ці нещасні винищують одне одного, керовані панікою і страхом. Зрештою, “вірус ненависті” настільки заволодів ними, що під час кількаденних вуличних боїв населення острова зменшилось в десять разів!