Жахливе мистецтво

Крізь височенні вітражні вікна, що ледь пропускали світло, промені заходу сонця вимальовували тьмяні різнокольорові плями на вкритому білою мереживною скатертиною столі. Ті ж самі кольори, які Відерік використовував, пишучи мій портрет. До речі, сьогодні він обіцяв закінчити роботу і тоді можна буде поповнити ним колекцію портретів прекрасних дам в картинній залі цього замку. Саме для цього я й примчала сюди, залишивши всі свої захоплення і справи у старенькому маєтку на околиці.

— Панно, вечеря вже готова, — покликала мене покоївка, відводячи очі.

— Дякую. Зараз спущусь. 

Ну що ж, я готова. Після вечірньої трапези портрет буде завершено. Навіть трохи сумно, я ніби зачарована, забула про все на світі і насолоджувалась величчю незвичайного замку, і приємною компанією загадкового художника. Про його колекцію портретів панночок в капелюшках ходять легенди по всій країні, а тепер там і моє обличчя буде.

Тут ніби інший плин часу, так все неквапливо, ніби в густому тумані, все йде поволі, спокійно. Без жодного сплеску емоцій, за винятком  хвилювання і легкої закоханості в творця. Його таємничість, двозначність вимовлених фраз підігрівають мою молоду кров, розганяють по судинах, мов киплячу лаву, що поволі підігрівається моєю цікавістю, фантазією і трепетом.

Я  в замку лише три дні, а вже так звикла, що й не згадую про своє минуле життя, про страхи і турботи буденності. Я ніби розчиняюся в його енергетиці і стаю частиною якогось містичного світу, центр якого просто тут, посеред вітальні. Він вимальовується тьмяними різнокольоровими плямами розпорошених сонячних променів, що проходять через вітражні, квіткової форми, вікна.

Довжелезний стіл накритий посеред вітальні, різноманітні ласощі і незвичні для цієї пори року фрукти манили своїм виглядом. По центру кімнати потріскували дрова в каміні, свічки в різьблених канделябрах мерехтіли, відблискуючи в кришталевих келихах, наповнених вином.

— Ну що ж, моя прекрасна пані, — Відерік підвівся, підіймаючи келих, — Сьогодні ми завершимо ваш портрет. Повірте, після цього ваше життя більше ніколи не буде таким, як раніше.

— Ви покажете мені результат роботи?

Страшне, як не терпиться побачити що ж там вийшло. Мені говорили, що я дуже вродлива, але хотілося побачити себе очами митця. До того ж, я виконала всі умови, якими б дивними вони мені не здалися на початку. По-перше, творив митець лише після заходу сонця, підсвічуючи кімнату м’яким світлом свічок, що були розставлені по всій майстерні. По-друге, не можна самій чепуритися і навіть дивитися в дзеркало, та й не було їх у замку, принаймні я не побачила жодного. Всі мої приготування проводила покоївка, мені лишалося тільки демонструвати свою красу, позуючи цілу ніч. До світанку я позувала, потім до вечора спала на м’якесеньких, мов пух, перинах. По-третє, заборонено навіть ковзнути поглядом по незавершеному полотну.

— Звичайно, — один кутик його губ піднявся в кривуватій посмішці, яка мені здалася дещо зловіщою, чи то я вигадую, все ж день з ніччю поміняла. — Як я і обіцяв. Ви побачите всі мої роботи. Тільки вже завтра. Коли ваш портрет буде готовий, ви потрапите до зали з портретами. Повірте, в кожен портрет вкладена душа. Ви будете окрасою галереї, моя прекрасна панно.

Ми пригубили вино і почали нашу трапезу. Відерік здавався мені надто збудженим, його очі ніби світилися й виблискували в світлі свічок. Невже так смакує передчуттям завершення роботи? Та я й сама перебуваю в стані якогось ейфорійного очікування. Ще й вино таке терпке і смачне, он і рум’янець вже на щоках запашів.

— Це прекрасно, — він помітив мій рум’янець, від чого я почервоніла ще дужче, — Я проведу вас до кімнати. Покоївка за кілька хвилин прийде, щоб довершити ваш образ, а я поки підготую майстерню.

Відерік, взявши мене під лікоть, неквапливо провів до кімнати. Відчувалося десь глибоко всередині свідомості, ніби тривав якийсь обряд, складова певного ритуалу. Це заворожувало і лякало водночас. Художник схилив голову і ледь торкнувся своїми вустами моєї долоні.

— До зустрічі, — заглянув у самісіньку душу своїми темними зіницями, з відблиском вогнів смолоскипів всередині. 

Я лише сором’язливо відвела погляд, сповнена дивного хвилювання і передчуття. Аж подих перехопило від його тягучого хриплуватого голосу з вібруючими нотками. Заплющивши очі, притулилася до дверей, смакуючи свої п’янкі відчуття.

За мить я відчула, як чиясь рука затулила мого рота. Крик вирвався з мого горла, але тієї ж миті був зупинений тією самою рукою. В іншій руці чоловічої фігури з каптуром, чийого обличчя я не бачила, зблиснуло невеличке люстерко. Від жаху порушити умови співпраці з художником на фінішній прямій, я міцно заплющила очі. Не буду я порушувати дане слово, не буду. Тільки не це.

— Подивись, дурненька. Дивись! — гримав чоловік гучним шепотом, — Дивись! Не дай йому домалювати портрет!

Я намагалась щось заперечити йому, проте рука його міцно затискала мій рот.

— Тебе просто не стане, — продовжував він лякати мене, — Тебе вже майже немає. Ти маєш це побачити сама.

Я заперечно захитала головою.

— Ти справді цього хочеш? Ти хоч розумієш, що буде завтра? — в його голосі зараз чулась паніка і недовіра. Я лише ствердно захитала головою. Так! Я хочу бути увіковічена в портреті!

Невідомий помовчав кілька митей, потім додав тихо.