8

Забуття було таким приємним. Там нічого не боліло й не турбувало. Але, все ж таки довелось прийти до тями. Я сів й озирнувся. В голові запаморочилось. Глибоко вдихнувши, заплющив очі й почав рахувати до десяти про себе. Кімната перестала крутитися навколо мене і я зміг її впізнати. Я приїхав до Мирослави. Знов.

Весь місяць після порятунки її з метро, я намагався забути дівчину. Але, який там. Почав слідкувати за нею, як той маніяк. Отримавши інформацію про нових тварюк й про поїздку до іншого місця мало не стрибав від радощів. Але, й там не міг позбутися Міри. Вона почала мені снитися. Старий, реготав й крутив пальцем біля скроні. Він не розумів, чому я не можу спілкуватися з дівчиною, тим паче якщо вона все знає про моє хобі.

Але, втягувати Міру, ще глибше у свій світ, я не хотів. І все одно втягнув. Поранений приїхав до неї. Гнав всю ніч від села в якому ми вбили відьму до неї. Мабуть, це через кровотечу, чи через те, що мені прошепотіла стара відьма перед смертю. Холоди пройшлись по моєму тілу.

Від важких думок мене відірвав аромат з кухні. Я вже й забув коли нормально їв в останнє. Важко піднявшись, похитуючись поповз на кухню. Я завмер у дверях. Міра стояла у сонячних променях на невеличкій кухні у довгій футболці. Її волосся було зібране у хвіст. Вона зосереджено нарізала щось й закусувала при цьому нижню губу. Вона була прекрасна. Поряд з нею я відчував спокій, домашнє тепло. Вона була наче крихітним вогником світла в моєму темному житті. Я зрозумів, дивився на неї та все розумів.

— Пробач мені - тихо прошепотів я.

Дівчина підкинулась й поклавши ніж підійшла до мене.

— Тобі треба ще відпочити, як ти? - спитала вона, допомагаючи мені сісти.

— Пробач мені.

— Все нормально, головне, що живий. Може все ж таки до лікарні?

Я хитнув головою й обійняв її за талію. Притягнув до себе й поцілував. Міра не відштовхнула, вона обняла у відповідь. Це дало надію.

— Пробач, будь ласка, пробач за все - шепотів я.

— Антон, все добре, не час зараз. Тобі потрібно набратися сил.

В її очах стояли сльози. Я відпустив Міру зі своїх обіймів.

— Я знаю, як важко коли ти один, коли втрачаєш близьких. Я знаю, що ти був поруч весь цей час. Мені нема за що, тебе пробачати.

— Я так заплутався, так втомився. Їхав до тебе, бо тільки ти тримала тут.

— Все буде добре - Міра присіла біля мене й почала гладити мою схилену голову — Я поруч, чуєш? Нікуди не дінусь.

— Я не відпущу - я перехов її руку й міцно стиснув.