7

Пройшов місяць….

Власний крик витягнув мене з чергового кошмару. Я підхопилась і сіла на ліжку підібравши під себе ноги. Вся мокра від поту та важко дихаючи потягнулась до склянки з водою. Знов той сон. Знов мене оглушає постріл у пітьмі.

Вгамувавши своє серцебиття, я розумію, що сон пішов. Знов буду зустрічати світанок. Ну хоч на роботу не запізнюсь. Вмостившись на підвіконні з чашкою кави повернулась до важких думок. Антон. Цікаво, як він там? Після мого порятунку від монстрів він мовчки відвіз мене додому й зник не прощаючись.

Я думала все, більше не побачу. Але, він періодично слідкував за мною, неначе наглядав. Це давало надію мені. Що я маю значення для нього. Що, можливо він захоче відносин. Але, тиждень тому він зник. Я не бачила його навпроти магазину в якому працювала, чи поряд з будинком. Відчуття не з приємних коли тебе кидають.

З важких та невеселих думок мене витягнув дверний дзвінок. Я аж підстрибнула. Подивилась на годинник, майже п'ята ранку. Хто це може бути. Дзвінок повторився. Я тихо пройшла коридором до вхідних дверей й подивилась у вічко. О боже, це ж Антон.

Миттєво відкрила двері й чоловік навалився на мене. Я не втримавши його рухнула на підлогу.

— Антон?

— Ммм…

Моя піжама стала вологою, Антон намагався стати, але тільки скотився з мене.

— Ти поранений. Треба швидка - я замкнула двері й кинулась шукати телефон.

— Не треба, допоможи - тихо попросив Антон.

Я відкинула телефон й перетягла чоловіка до кімнати. Антон застогнав.

— Вибач, я намагаюсь обережно.

— Все добре, все добре, Міро - прошепотів він й погладив моє обличчя.

Я почала знімати з Антона одяг. Знявши футболку, жахнулась. Дві рвані рани, неначе від пазурів простягались від плеча до середини живота.

— Аптечка в машині - прошепотів Антон й відключився.

Я підхопилась з місця й побігла до машини. Але, вона виявилась закритою. Довелось обшукувати всі кишені й шукати колючі, на цей раз місія пройшла успішно. Й додому я повернулась з аптечкою.

Ви колись шили люди по відео з інтернету? Якщо ні, то й не раджу починати. Цей ранок тепер теж буде мені снитися мені у жахіттях. Антона я так і залишила на підлозі, тільки подушку підклала під голову та вкрила простирадлом. На роботі відпросилась, прикинувшись хворою. Треба буде зробити лікарняний. Сидіти далі біля сплячого чоловіка надалі не було сенсу. Тож піднявшись на ноги, я вирішила приготувати чогось поїсти.