6

— А як давно ти цим займаєшся? - запитала я під час короткої поїздки до найвіддаленішої станції метро.

— Міра, тобі воно нащо? - протягнув Антон паркуючи авто.

— Ну так, просто для себе.

Я насупилась й замовкла. Антон також мовчав. Ми спостерігали за входом до станції. Сонце повільно заходило за обрій. Його заміняли темні важкі хмари, здійнявся вітер.

— Буде дощ, довго ще сидіти?

— До тих пір, поки не закриють станцію.

— А там що, не буде працівників?

— Саме на цій станції сьогодні нікого не буде. В нас є знайомий, гроші вирішують деякі проблеми, наприклад, зайві люди - сказав Антон й виразно подивився на мене.

Ну як можна ще годину тому обіймати мене й цілувати, а зараз відкрито казати, що я зайва. Почалась злива і я відкрила вікно в машині. Свіже повітря було таке жадане. Вдихнувши глибоко, я трохи прийшла до тями.

— Якщо, ти не хочеш відносин, то це не означає, що їх не хочуть інші. Й що, взагалі це правильна позиція.

— Міра, не може бути в мене відносин. Я частенько кудись їжджу, можу не повернутись. Це буде нечесно щодо дівчини. Мені весь час просити почекати, чи як? Уявляєш, як воно буде? - Антон, дивився на мене без жодних емоцій. Але, я відчувала, що йому не подобається ця розмова й він не настільки спокійний, як хоче це показати.

— Ти б спочатку спитав у дівчини, чого вона хоче, а потім вже робив припущення. Я розумію, що тобі боляче, ти втратив близьких, я пройшла те саме й бачу, твоє горе. Але, бути весь час одному не вихід. Кожен заслуговує на тепло й близькість, підтримку й кохання.

Він нічого не відповів, просто вийшов з машини, прямо під краплі дощу. Я послідкувала його прикладу, обійшла машину й обняла чоловіка. Антон на обійми не відповів та мені було все одно. Зараз йому потрібна підтримка. Раптом він відсунув мене, уважно подивився на вхід станції й мовчки пішов до багажнику авто. Я тихо спостерігала за тим, як Антон одягає амуніцію та бере зброю. Треба заспокоїтись, а то серце вистрибне з грудей.

— Мирослава, зараз ти будеш робити все, що я тобі скажу. Це твій єдиний шанс бути живою й закінчити цей жах, вберегти інших. Зрозуміла?

Я просто кивнула. Не могла навіть слова вимовити, страх поступово стискав моє тіло своїми щупальцями. Я покрилась липким потом. Руки тремтіли. Треба опанувати себе, а то все може закінчитись погано, якщо підведу Антона.

— Зараз ти чекаєш 10 хвилин біля машини, після цього йдеш до входу на станцію й спускаєшся до низу. Тобі потрібно буде пройти до найближчої колони біля перону, по ліву руку. Ти зрозуміла? - Антон дивився на мене дуже серйозно, він хвилювався. Може за мене, може, щоб я не втекла. Зрозуміти не встигла, бо після мого кивка, він швидко побіг до метро.

Десять хвилин тягнулись так довго. Я намагалася себе опанувати, але все марно. Дощ скінчився й залишив по собі приємну прохолоду. Ніч була тихою, на небі розвиднілось й було видно зорі. Мої десять хвилин добігали кінця і я повільно крокувала до входу.

В середині було тихо, лише миготіло слабке світло. Я спустилась до перону й притулилась до холодної колони спиною. Антона я не бачила, але відчувала, що він десь поруч. Не знаю скільки я так стояла, але від колони не відходила. Моє серцебиття було чутно за кілометр. Лампочка на стелі мерехтіла й блимала.

Гучний рикіт й скрегіт кігтів. О боже, вони вже тут. Страх охопив мене ще сильніше, ноги підкосилися і я сповзла на підлогу. Повернувши голову до тунелю побачила темні тіні, але ж вони мене не бачать, мене захищає світло. Тіні наближалися. Антона ніде не було, а може його вже з'їли і я залишилась сама.

Інстинкти кричала мені тікати, жах навпаки не давав рухатись, сковуючи по руках та ногах. Крик застряг у горлі. Монстри вийшли на світло, один із них гучно втягнув повітря й видавши незрозумілі звуки пішов до мене. Інший послідкував за ним.

Треба тікати - кричало все в середині. Але, ж Антон наказав сидіти тут. Монстри забрались на платформу й почали активно втягувати повітря своїми бридкими подобами носів. Безпомилково визначивши моє місцезнаходження, вони пішли на мене. Я закрила обличчя руками. Раптом, тишу розірвали гучні постріли.