5

Боже, що я наробила. Це триндець. Шум води не заспокоював мене, як це було раніше. Як, взагалі можна було таке уткнути. У двері постукали. Відповідати чи ні, а може він сам піде. Постукали сильніше.

— Міра, виходь.

Я вимкнула воду, але виходити поки не збиралась. Ну як я вийду, я закрила лице руками.

— Мирославо, ну досить, як дитина. Виходь, часу не має. Нічого такого не сталось.

Антон втратив терпіння й ще гучніше стукнув по дверях. В якому сенсі не сталось? Для нього що, це все так просто. Я таке обурення відчула й вилетіла з ванної кімнати. Антон вже вдягнувся й навіть взувся.

— Ти серйозно? Що значить нічого такого?

— Міро, ми дорослі люди, а люди інколи проводять так час. Задоволення отримала - отримала. А те, що вперше, ну буває. Треба було попередити чи якось відштовхнути, але ж ти й сама хотіла.

Він навіть не дивився на мене. Зав'язував шнурки на кросівках. Я немов оніміла, тільки закривала та відкривала рота. Як так можна.

— Ти нахабний, безсоромний козел.

Антон підняв на мене очі. Темне довге волосся було скуйовджене, обличчя було гарне, в щетина додавала йому ще більше мужності. Чоловік піднявся на повний зріст. Він був набагато вищий за мене й набагато більший. У карих очах не було й натяку на гнів чи образу. Він просто розсміявся. Від незадоволення собою я аж ногою топнула. Антон ще раз посміхнувся, а потім серйозно промовив:

— Якщо ти раптом забула, монстри нікуди не ділись.

По шкірі пройшов мороз і я сіпнулась. Згадала. Стало лячно. Він бачив це, від його посмішки й сліду не залишилось. Лише сум та занепокоєння в очах. Антон, підійшов ближче й обійняв за плечі.

— Не хвилюйся й не бійся, сьогодні все скінчиться й нахабного мене ти більше не побачиш.