Ой, казали ж мені не заходь до метро вночі. А я думала це все байки. А з іншого боку - який був вибір.
Я бігла вперед наче навіжена. Груди розривало від болю. Треба зупинитися й перепочити, а то втрачу свідомість. Зупинившись й обернувшись назад я не побачила нікого. Та й що, там бачити в темному тунелі, а світла від ліхтарика телефону не було достатньо. Кроків теж не чути. Тільки мертвецька тиша навкруги.
Опершись на стіну присіла. От чого я не послухала подругу. Казала ж вона - не йди з Вадимом на побачення. Але, ні куди ж там. Я ж закохана дурепа. Та що, тепер перейматися.
Блін, що ж робити. Я вперше вскочила в таку халепу. Треба заспокоїтися та оцінити обставини, здаєтесь так казав батько колись. От би він був зараз поруч. Але, ні. Я сам на сам.
Батьки загинули коли мені було 15. Я залишилась з бабусею. Через чотири роки померла й вона. Добре хоч була, Таня поруч, моя подруга. Мені було так самотньо. Хотілось турботи й людського тепла. Тому, коли Вадим з мого потоку почав приділяти увагу, я розтанула. Про нього було багато чуток, але то ж не правда, думала я. До сьогодення.
Побачення починалось, як казка. Квіти, прогулянка. Теплий літній вечір у парку. А потім він випив й наче випадково зустрів компанію друзів. Де, самі лише хлопці. Та не хлопці, а звірі, які дивились на мене наче на здобич. Ці липкі та бридкі погляди мене лякали. Вже тоді я починала щось, розуміти. А коли випадково побачила відкриту переписку в телефоні, то осяяння лягло на мою голову, важким покривалом.
О боже, здається кроки. Ні, ні. Що, ж за вечір такий. Або зґвалтування, або страшна смерть від чудовиська. Кроки наближалися і я побачила відблиск світла десь збоку. Але, не встигла зрозуміти, що це, бо з глибини тунелю почувся рикіт.
Вдивляючись в темряву, я намагалася тихо піднятися. Але, кросівок поїхав на чомусь слизькому і я полетіла вперед обличчям, вронивши телефон.
Але, не впала. Хтось схопив мене за талію, дуже міцно. Залишиться синець. Хотіла обернутися, але не змогла. Крик застряг десь в нутрі. Чудовисько міцно тримали мене й зваливши на плече кудись поволокло. Я намагалась пручатися, але він стискав сильніше мою талію.
— Та тихо ти - зашипіло, Чудовисько.
Монстр тяг мене аж до наступної станції. Я побачила миготіння лампочок. А потім несподівано гепнулась на дупу. Чудовисько, кудись відступило.
— Ой - скрикнула я, потираючи забите місце.
— Голосніше можна, не всі монстри почули - невдоволено зашипіло за моєю спиною Чудовисько.
— То не треба було мене кидати - невдоволено прошепотіла я, встаючи на ноги та обертаючись.
Чудовисько, стояло на пероні. Ну точніше чоловік. Здоровенний, кремезний, в амуніції схожій на військову. Він вимикав свій налобний ліхтар та дивився на мене своїми карими очима. Вивчав мене. Я нічого не могла зрозуміти. Його вираз обличчя не передавав жодних емоцій. Щось хмикнув собі й криво посміхнувся.
Я машинально поправила спідницю. Ну взагалі-то на побачення я збиралась ретельно. Локони, макіяж, легка спідниця та мереживна блузка. Залишила тільки улюблені кросівки. Але, зараз мій наряд був схожий на казна-що.
Мої думки про наряд та на смішливий погляд швидко вивітрилися після почутого рику з тунелю. Незнайомець теж змінився в обличчі.
— А ну швидко сюди - гаркнув він мені, простягаючи руки.
Не довго думаючи я вхопилась за нього й за секунду опинилась поруч з Чудовиськом, на пероні. Рикіт став голосніше. Те невідоме створіння наближалось.
Знаєте звук - коли, виделкою по пустій тарілці. Приблизно це я й почула. Наче лязкіт металу під кігтями. Від страху я інстинктивно схопила незнайомця за руку та відступила від перону.
Він навіть не подивився на мене. Був натягнутий, наче струна. Неначе готувався до чогось. Увімкнув свій ліхтар.
Рикіт став ще голосніше. Я перевела свій погляд з чоловіка на тунель й побачила справжнього монстра у всій красі. Це створіння було чорне, як ніч. Метри два, мабуть. Передні кінцівки звисали, а задні лапи були вигнуті колінами назад. Довгі пазурі, як й ікла вкриті кров'ю, слина крапала на підлогу. Воно дивилось на нас своїми маленькими чорними очима й важко дихало.
Не знаю, чого, але я припустила що, бачить воно погано. Бо монстр якось дивно кривив морду.
Я не знаю скільки ми так стояли. Воно дивиться на нас - а ми на нього. Я боялась рухатись, навіть не дихала. Й тут сталось те, що кардинально змінило ситуацію. Лампочка яка, до цього мерехтіла, мигнула ще два рази та згасла.
Чудовисько, відштовхнуло мене і я боляче вдарилась головою об щось. Не встигла навіть ойкнути, як почула постріли. У світі ліхтарика Чудовиська, я розгледіла тіло монстра. Й тут почула ще рикіт. О боже, монстр був не один. Я встала й подивилась на чоловіка, він важко дихав й тримався за бік. Поранений, чи ні. Спитати я не встигла, бо він підійшов до мене ближче й взяв за руку. Мені нічого не залишалось, як йти за ним.
Підійматися по сходах у темряві, тільки при світлі його налобного ліхтаря, те ще задоволення. Я весь час спотикалась й наступала на ноги Чудовиську чи то вже Рятівнику. Чим дуже уповільнювала нас і мабуть, його бісила.
— Боже, за що, воно мені - прошипів він після мого чергового падіння.
Нарешті, ми вийшли з метро. Боже, я взагалі більше ніколи сюди не спущусь. Жадібно вдихаючи повітря думала я. Рятівник, так само стискав мою руку й так само вів.
— Мене вже можна відпустити - не впевнено сказала я.
— Не можна. Ти здобич.
— Я що?
— Словник відкрий й значення подивись.
Я зупинилась, як вкопана. Рятівнику, чи знов Чудовиську довелось теж зупинитися. Він повернувся й невдоволено подивився на мене.
#8662 в Любовні романи
#2069 в Короткий любовний роман
#1365 в Містика/Жахи
містика, романтика сильні почуття, кохання всупереч долі та трохи містики
Відредаговано: 27.06.2022