Неочікувана зустріч

-"Романе, Романе, допоможи!" - почув він голос Аліни. Вода була вже крижаною, почався шторм, небо гриміло і сяяло блисківками, а вода бурліла здіймаючи височезні хвилі, через які вже не можна було побачити нічого. Роман навідь сумнівався вже, що вони біля берега.
-"Аліно! Гей, ти де!?" - волав Роман, розгублено дивлячись по сторонах. Триматись на воді було дуже важко.
-"Воно тягне мене до берега! Гей! Ааааа!" - крик Аліни обірвався. До берега... Цікаво, подумав Роман. Він почав плисти в сторону звідки доносився крик. Пропливши десь хвилин п'ятнадцять, Роман дійсно опинився біля берега. Борючись з хвилями він все ж таки вибрався з води. Пісок був мокрий і наліплявся на ноги, то ж і йти було важко, а через сильну зливу і миготіння блискавки, Роман майже нічого не бачив.
-"Аліно! Аліно! Ти де!?"
Але ніхто не відповідав. Не можливо описати той шок і ту паніку, яку відчував зараз Роман, адже він зовсім нічого не розумів, мозок давно відмовився працювати, забившись десь у куток його черепа, в надії віднайти хоч якийсь клаптик логіки і раціональності у всьому, що відбувається. Тільки могутній викид адреналіну змушував Романа йти далі. Він вдивлявся у пісок і у простір перед собою, намагаючись віднайти хоч якісь сліди. І він таки їх віднайшов. Він побачив на піску велику ложбину, ніби від здоровенного гладкого колеса, що прокотилось по ньому, і почав йти за цим слідом. Він був звивистий, і тягнувся уздовж узбережжя, аж поки не повернув у печеру, що була прихована у зарощах кущів під схилом Аркадійського плато.
-"Мабудь, це вхід у катакомби..." - подумав Роман. Потім щось йому згадалось у голові.
-"Точно, я бачив це місце у новинах, саме тут знайшли шматки розбитогог човна, з тою дивною лускою... Ні-ні, це якась маячня!" - останні слова він викрикнув у небо. Потім забіг у лабіринт. Зовсім не маючи ніяких освітлювальних пристроїв він почав йти навпомацки. Кров пульсувала у скронях, він продовжував йти, нічого не бачачи, нічого не розуміючи, місце через яке він увійшов все віддалялось і віддалялось, але він продовжував йти далі, мабудь починаючи втрачати глузд. У темноті, знаходячись у стресовому стані, під впливом побаченного, Роман навідь не помічав, що вже давно не йде прямо, а вже декілька раз повернув у різні сторони лабіринту, то ж повернутися назад вже було неможливо. Він зрозумів це, випадково повернувши голову і не побачивши у далині світла, яке вказувало на вихід із печери. Паніка ще більше охопила хлопця, але йти він вже не міг, він просто впав посеред печери і почав плакати. Проревівши так десь хвилин десять, а може тридцять, чи навідь годину, він підвів голову.
-"Господи, що ж це коїться, я нічого не можу збагнути... Мабудь я вже не виберусь звідси..." - голос його був досить спокійним. Певно він вже почав звикатися чи зі своєю загибеллю, чи зі своєю божевільністю.
-"Так, добре... Треба проаналізувати попередні події, може я дійсно з'їхав з глузду, і все це мені мариться. Чи марилось, і на справді я просто втік з лікарні і прибіг сюди, а зараз трішки прийшов до тями..." - почав говорити сам із собою Роман. Коли все скінчилось і він опинився тут, йому на спраді було важко повірити в те що... Що все це була правда, або навідь якась частина з цього. Все згадувалось так, ніби було дуже давно і взагалі, ніби це був сон. Але ж він дійсно працював, в нього були друзі, він малював малюнки... Дівчина. Це все не могло бути плідом його уяви. Щось могло, але не все. А може це дійсно було його минуле життя, до тієї миті, коли він втратив розум, і він просто жив цими спогадами? А зараз в нього загострення і тепер він тут. Поки він ще має розсуд, треба спробувати вибратись назовні, адже помирати зовсім не хочеться. Він встав і  знову почав йти просто прямо навпомацки. Не зрозуміло скільки він так пройшов, та й взагалі, чи йшов прямо, та чи йшов насправді, але Роману здалося, що це продовжувалось ніби цілий день. Раптом щось зашоруділо в далині. Роман зупинився. Серце забилося частіше. Роман прислухався. Це був якийсь дуже розмірений звук. Раз-два, раз-два. Було схоже, ніби хтось... Так, ніби хтось йшов. Звук ставав блищим. Роман зачаїв подих. Потім він побачив жовте світло ліхтарика, що вийшов з повороту, прямо біля нього
-"Романе! Боже, який я радий!" - це був друг Романа Дмитро. Він кинувся обіймати Романа.