Розділ VII

Пилип ішов попереду, розсуваючи ліщинове віття. Іларіон ступав слідом, тримаючи в руках стару карту — жовтий клапоть полотна з вицвілими лініями, що їх колись поспіхом креслив дід Свирид. Той уміє так сховати, що й сам потім ледве знаходить.

— Дивись, Ларку, — буркнув Пилип, зупиняючись під розлогим дубом. — Тут має бути поворот до яру. Дід казав: “Де дуб, там і моя тінь”. Аж надто він любив загадки…

— Така в нього вдача, — усміхнувся Іларіон. — Інакше й не прожив би стільки літ серед степових бур та панських облав.

Хлопці зійшли в яр, порослий папороттю. У повітрі пахло сирістю й осіннім листом. Десь далеко крикнула сойка — так різко, що Пилип мимоволі стиснув кулаки.

— Тихо, — прошепотів Іларіон. — Чув?

Під навислим корінням старої верби щось дзенькнуло. Наче залізо зачепило камінь.

Пилип присів і почав рукою розгортати вогку землю. Мить — і між грудками замерехтів обрізаний край металевої пластини. Потім другий. Серце забилося швидше.

— Є! — видихнув він. — Скриня.

Вони відкопали її вдвох. Невелика, оббита сталлю, потемніла від часу — саме таку й описував дід Свирид. Пилип вставив кинджал у шпару й натис. Замок піддався зі скрипом.

Кришка піднялась.

Всередині, загорнуті у стару козацьку свитину, лежали три шаблі: витонченої роботи, з глибокими зарубками на лезах; пара кременевих пістолів із срібною інкрустацією, п’ять мушкет та довгий порохівник, наче з музейної полиці.

Іларіон тільки свиснув.

— Тепер розумію, чому пан Чарнецький так люто шукав це добро… — сказав він тихо.

Пилип уже хотів щось відповісти, та раптом зверху, з краю яру, почувся глухий тупіт. Хтось обережно переставляв ноги між гіллям.

Хлопці перезирнулися. Пилип хутко накрив зброю свитиною, а Іларіон схопив пістоль, ще не заряджений.

Тупіт стих.

А тоді над краєм яру з’явилася постать — темна, нерухома. І голос, холодний, як крига:

— Шукаєте не своє, хлопці?

Постать зістрибнула в яр, плавно, наче хижий кіт. У напівтемряві хлопці розгледіли довгий кунтуш, а при боці — корд та мушкетон.

— Пане… ми лише… — почав Іларіон, але незнайомець підняв руку.

— Мовчати. Знаю, що шукали. І знаю, чому, — сказав він. — Зброя пана Чарнецького має вернутись до власника.

Пилип сіпнувся.

Іларіон стиснув зуби. Він пам’ятав, як старий Свирид розповідав про ту сутичку — про те, як козаки затримали обоз Чарнецького, який ніс зброю для його гайдуків.

Незнайомець же стояв твердо, ніби представляючи саму владу.

— Скриню, — простягнув він руку. — Не ускладнюйте.

Пилип глянув на Іларіона. Хлопці без зброї, а той озброєний до зубів. Та не так їх лякала сталь — як наслідки. Якщо скриню заберуть… табір лишиться без захисту.

Іларіон та Пилип повільно підвели скриню, але не подали — просто тримали у руках.

Але в цю мить у ярі щось клацнуло — короткий, різкий звук. Незнайомець обернувся на долю секунди.

З-за дуба на краю яру з’явилися ще дві постаті. У руках — рушниці. На шапках — козацькі китиці.

Один з них гукнув:

— Від скрині відступись, паничу. То не ваше.

Пилип відчув, як дихання полегшало.

Незнайомець, однак, не зрушив.

— Козаки… — буркнув він. — Звісно.

І в його очах вперше майнула не зневага, а роздум.

— Тоді виходить, — сказав він повільно, — нам треба домовлятися. Бо крові я проливати не хочу.

Козаки обережно спустилися в яр, тримаючи мушкети приготованими, але не наставленими. Старший із них — кремезний, із сивою смужкою в чорних вусах — поклав долоню на руків’я шаблі й мовив:

— Я — Ярема Бурий. А ви хто будете?

Незнайомець на мить помовчав, тоді зняв капелюха — рух стриманий, але без зарозумілості.

— Міхал Дунін, представник ясновельможного Яреми Вишневецького.

— А ми, — відказав Ярема спокійно, — хочемо захистити своїх.

Дунін не змінив виразу обличчя.

Дунін ішов попереду разом із Яремою, ведучи коня за повід. Хлопці — Пилип та Іларіон — трималися позаду. Вітер ніс запах осіннього степу, і хвилину здавалося, що все справді може закінчитися миром.

Та Ярема раптом зупинився.

— Пане Міхале, — сказав він тихо, — ти сказав правду про війну. І я повірив. Та є річ, яку ти не знаєш.

Дунін повернувся.

— Яка саме?

— Поки ми говорили, — відповів Ярема, — з розвідки повернулися наші люди. І вони бачили загін коронних стрільців за дві милі звідси. Йдуть просто сюди. Отже, або ти їх привів… або ніхто не чекає, що ти повернешся з миром.

Обличчя Дуніна зблідло.

— Я не посилав ніяких сигналів! — вигукнув він. — Ніхто навіть не знає, де я зараз!

— Знає, — твердо мовив Ярема. — Бо ти не один ішов у ці місця. Панські дозорці вже двічі цікавилися нашими хуторами.

Дунін мовчав — і цього мовчання вистачило.

Ярема зітхнув. Не сердито — радше з втомою людини, яка надто добре знає закони війни.

— Ти не хотів зла, пане Міхале. Але й добра нам не принесеш. А якщо відпустимо — за тобою прийдуть ті, хто не говоритиме. І вони скажуть, що винні ми.

Дунін підняв очі на Пилипа та Іларіона. В його погляді не було страху — тільки усвідомлення.

— Я розумію, — промовив він. — Хоч і не сподівався такого кінця.

— Прости, — сказав Ярема тихо.

Пилип відвів погляд.

За мить у степу почувся короткий, сухий звук — і все стихло. Без крику, без зайвих слів. Як це робилося в ті часи, коли вибору не було.

Коли вони поверталися до яру, вечір уже сідав на трави м’яким синім туманом. Пилип ішов мовчки, і Іларіон не чіпав його — кожен у такій хвилині сам із собою.

Колись дід Свирид казав: «У війні кожен правий — поки живий». І тепер хлопці зрозуміли, що ці слова не просто козацька приказка.

На узвишші їх уже чекали троє вершників — люди Яреми Бурого.

Пора до своїх.

Дід Свирид сидів біля тліючого вогнища, загорнутий у стару козацьку кирею. Його невеличкий загін — виснажених повстанців — дрімав поміж сосен. Тиша лісу була обманлива: усі знали, що гайдуки пана Чарнецького нишпорять навколо, шукаючи їхній слід.