Розділ ІІ

Панські покої були великими і світлими. Пан Якуб Чернецький, напрочуд своїм покоям, був невеликого зросту і похмурий. Він стояв непорушно біля вікна і задумливо дивився в далечінь. А думати було про що. Чернецький прекрасно усвідомлював своє теперішнє становище і що коїлося в Україні і потрібно було шукати якийсь вихід. Вихід був один – тікати. Але куди? Де тепер безпечно? Ці думки його переслідували і вдень і вночі. Не допомагали навіть гучні бенкети, які він влаштовував щотижня.

Його дружина, пані Ядвіга, теж не знаходила собі місця. Вона метушливо бігала по маєтку, намагаючись чимось себе зайняти і зганяла свою злість на прислугах. Пані Ядвіга була досить високою, худощавою, з блідою шкірою та довгим чорним волоссям.

Пані Ядвіга зайшла до покоїв, де перед вікном задумливо стояв її чоловік і гримнула дверима. Пан Якуб аж здригнувся і миттю вийшов з своїх роздумів.

• Якубе, що ти робиш?- підвищеним тоном запитала свого чоловіка піні Ядвіга.
• Нічого.- скупо відповів пан Якуб.
• Що будемо робити?- не вгавала пані Ядвіга
• А що ти тут зробиш?- понуро пробелькотів пан Якуб,- напишу лист до свого брата у Варшаву, думаю не прожене, поїдемо до нього, а там будь що буде, чекати смерті я тут також не збираюся.

Пані Ядвіга пожвавішала. На її обличчі з’явилася посмішка. Вона заметушилася, підбігла до свого чоловіка і поцілувала його пухлі, рожеві від випивки щоки.

• Ну тоді я пішла збирати речі,- писклявим голосом скрикнула пані Ядвіга і миттю вибігла з покоїв.
• Іди, - белькнув її в слід пан Якуб і знову розвернувся до вікна.

Дітей у Чернецьких не було. До яких тільки лікарів вони тільки не зверталися, але все було безрезультатно. Пан Якуб, якому вже стукнуло майже п’ятдесят літ, змирився вже з цим. Його дружина була не набагато нього молодшою, десь на років два. Але не діти на даний час непокоїли його, а страх за власне життя. Йому не хотілося, щоб до нього вдерлися його ж холопи і повісили десь у саду чи вчинили ще якусь розправу.

Чернецький викликав до себе слуг і наказав їм збирати речі і готувати коней у далеку дорогу.

На порозі стояли два невеликого зросту, але відгодовані чоловіка. Вони мовчки дивилися на пана і чекали. А чекати можна було все що завгодно, забаганок в Чарнецького було вдосталь. Погодивши із задумливим обличчям по кімнаті Якуб промовив.

• Ладнайте коней в далеку дорогу, - різким голосом наказав він, - коні мають бути найкращі та скажіть Степану нехай зайде до мене.

Гайдуки покірно махнули головою і миттю вибігли з кімнати. Через деякий час в двері роздався стукіт.

• Зайди!- гримнув пан
• Добридень господарю! – тонким, схвильованим голосом привітався Степан, - шукали мене?- продовжував белькотати він.
• Шукав, сядь, - вказав рукою на крісло Якуб, - ти де вештаєшся? Чому я повинен тебе шукати?- розмахував руками, репетував Чарнецький.

Степан підірвався з крісла, в яке щойно всівся, та не маючи змоги щось сказати від страху, він почав щось собі під ніс бурмотати і жестами рук щось показувати.

• Та сядь вже ти!- гаркнув до нього пан, - не для цього я тебе викликав, - Чарнецький почав поволі набирати більш спокійніший тон.

Чарнецький на хвилину замовчав і атмосфера в кімнаті стала напруженішою. Степан вирячив очі на свого пана, але слова промовити не наважувався. Тишу порушив сам Якуб.

• Я завтра буду їхати в далеку дорогу до свого брата, - дивлячись у вікно продовжував Чарнецький, - а ти остаєшся тут наглядати за порядком. Тільки дивися мені, щоб холопи не розбіглися, допоки мене не буде.

Чарнецький не вдавався до подробиць, щодо своєї поїздки. Він не говорив Степану куди саме він їде, в яке місце, оскільки він не надто йому довіряв та був завжди обережним. Степан хоч і мав дурнуватий вигляд перед своїм паном, але був розумним і хитрим чоловіком. Він прекрасно знав, що зараз коїться в Україні та чому Чарнецькому раптово захотілося поїхати до брата.

• Можеш бути вільним,- махнув рукою, вказуючи на двері Чарнецький, - і прослідкуй щоб все необхідне зібрали в дорогу.

Степан махнув головою і позадкував до дверей. Вийшовши за двері, він рукавом витер з чола піт і вибіг з будинку.

Степанові було близько п’ятдесяти років. Мав доволі кремезну статуру, скроні вже покрили короткострижане, чорняве волосся. З дитинства він був прислужником в панському дворі. Заслуживши довіру старого Чарнецького (батька Якуба), почав прислужувати за його сином. В дитинстві Якуб з Семеном, мали навіть дружні відносини, але коли панський син подорослішав, в нього вже з’явився гонор і він почав зверхньо на всіх дивитися. Але Семен і надалі почав прислужувати молодому Чарнецькому і завжди знаходився біля нього. Тепер після стількох років, Семен став його управляючим, виконував всю брудну роботу за свого пана, карав непослушних холопів за найменшу провину, виконував забаганки різного роду Чарнецького. В нього не було жалості до кріпаків, хоча і сам був з їхнього роду. Був православної віри, але завжди хотів бути подібний до уніатів. Хотів навіть прийняти католицьку віру, але щось невідоме зупиняло його, можливо у ньому щось ще залишалося людське.