Розділ І

Лаврін біг по розжареній від сонця пилюці. Дорога, якою він біг босоніж, вела до батьківського будинку. Лаврін сміявся від того, що розжарена пилюка лоскотала йому п’яти. Він немов би знову поринув у дитинство. Спогади перенесли у той безтурботливий час, коли він, ще зовсім малий з друзями втікав від батьків до річки купатися, гратися в козаків-розбійників та інші веселощі. Коли допомагав дідусеві по господарству, допоки батько з матір’ю відбували панщину. А сьогодні неділя і він біг до батьківського будинку, себто до себе додому, сказати батькам та дідусеві, що їх у гості чекає дядько Панас.

Дядько Панас був хрещеним батьком Лаврінові. Він та Іларіон (батько Лавріна) були найкращими друзями і завжди, при нагоді, ходили один до одного в гості. І ось сьогодні один з таких днів. Іларіон, Ярина, дід Свирид та Лаврін, який вже прибіг додому та сказав батькам і діду, готувалися до походу в гості. Посиденьки відбувалися не часто, але весело та дружно. Пилипова хата знаходилася недалеко від Іларіонової. Така ж низенька і також гарно вибілена, накрита свіжими снопами, що придавало її неймовірного колориту. Біля хвіртки, росла яблуня – скороспілка, яка вже давала свої плоди. Хата Пилипа, майже нічим не відрізнялася від остальних. Тай село, яке розкинулося біля річки, було надзвичайно мальовниче. На невеликому пагорбі, немов би грибочки, повиростали невеличкі хатини. А неподалік за цими грибочками, розкинувся густий ліс. Він був настільки густий, що в ньому було не важко заблукати. А заблукати було де. Дивлячись на нього, не було видно ні кінця, ні краю. Як і все тут, ліс був панський. Він славився своєю неймовірною кількістю різної дичини, а також в ньому було багато різних ягід.

• Привіт Пилипе,- по дружньому привітався Іларіон.
• І тобі привіт друже,- з гостинністю відповів Пилип.

Гості зайшли до хати та почали облаштуватися. Жінки накривали на стіл. Чоловіки вийшли на подвір’я, дістали люльки та почали диміти, щоб якось скоротити час, допоки жінки ладнують стола.

Вийшов і Лаврін. Він не палив, хоча був дорослий та мав на це повне право. Лавріну було двадцять років. Він був ще не жонатий, за що не одноразово вислуховував докори зі сторони батьків, які хотіли вже бавити внуків від свого єдиного сина. Найкращим другом для нього був дід Свирид, який здавалося б у всьому його підтримував. Не курив Лаврін не тому, що йому не подобалося, а тому, що він у всьому хотів наслідувати свого діда, який почав палити люльку після свого першого бою.

Про перший бій діда, Лаврін любив слухати завжди, незважаючи на те, що він вже знав на п’ямять ті події. Але як дід починав знову свою розповідь, Лаврін поринав у ті події, немов би сам брав у них участь.

Перший бій діда був з турками, коли він з самим Самійлом Кішкою ходив у морські походи. Тоді цей похід був вдалим для козаків і вони привезли багато здобичі. Після повернення на Січ, його побратим Карпо Сорока, який на той час мав вже бойовий досвід, вистриг діду Свириду оселедець та подарував люльку. От тоді дід вперше запалив люльку.

Так хотів зробити і Лаврін. Він марив про таке життя, про Січ, походи, братерство, про яке розповідав йому дід.

• Ви чули, що зараз робиться в Україні?- запитав в присутніх Іларіон.
• А як же ж не чули? Чули, - промовив Пилип.
• І що скажете панове?- продовжив Іларіон.
• А де ти тут панів бачив?- втрутився дід Свирид.
• Та то я так, до слова,- почав виправдовуватися Іларіон,- а все ж таки, чи чули ви про Хмеля?
• Ви може і чули, а я навіть його і бачив,- мовив дід,- правда він ще молодим тоді був, ще за Цицорської битви ми з ним бачилися. Добрий козак, відважний, а саме головне, що голова на плечах є. Це єдиний раз, коли я його бачив. Він тоді зі своїм батьком Михайлом брав участь у тій битві. Там то його батько голову і поклав, царство йому небесне. Богдан потрапив у полон. Потім я чув, що він був у війську Павлюка, писарем, якщо я не помиляюся. Я йому тоді вдалося уникнути покарання, цього я не знаю, але на все воля Божа. А ось тепер він сам вирішив підняти повстання.....хм....допекли напевно ляхи прокляті.

Дід Свирид ще довго, щось задумливо та нерозбірливо бурмотів собі під ніс, час від часу випускаючи з носа сизий димок.

• Батьку, з Вами все добре?- тихо, немов би боячись злякати, запитав Іларіон.
• А! Що!- здригнувся від подиву дід,- все добре діти, все добре, я просто на мить перенісся в той час. Славетні були часи і люди були славетні.
• А що, зараз не такі люди?- дещо обурено запитав в діда Пилип.
• Та такі,- спокійно мовив дід Свирид,- такі сину мій, я просто хотів сказати, що і тоді люди були відважні.

За словесною перепалкою, чоловіки не помітили, як на подвір’я вийшли жінки і спостерігаючи за такою полум’яною розмовою, не зразу наважилися в неї втрутитися.

• Нумо до хати!- рвучким голосом перервала розмову Мотря (дружина Пилипа),- годі вже тут теревені розводити, щоб всі сусіди на вас зглядалися.

Мотря жестом руки показала напрямок до хати. Вона стояла в такій позі непорушно, до тих пір, поки всі не зайшли до хати. Ярина і собі, спустивши голову, пішла за чоловіками, немов би вона також брала участь у цій словесній перепалці.

За столом чоловіки знову почали ту ж саму розмову, що й і на вулиці. Мотря вже нічого не говорила, тільки раз у раз кидала на них зацікавлений погляд. Вона знала, що тут за столом зібралися всі свої і ця розмова не покине стін будинку.

• А ви діду не говорили, що знали Хмеля,- хитро глянув на діда Свирида, промовив Пилип.
• Та яке там знав,- махнув рукою дід,- кажу ж тобі, бачив, трішки знав його батька Михайла, та й усе.