Провина

 Анастасія

  Наздоганяючи групу, побачила на дереві птаха. Так гордо і з надмірним гонором сидів на гілці. Наче усе йому відомо.Знаю що ти думаєш. Я також не вірю що виберуся з цих проблем. 

 Пленталась собі в кінці. Тут щось грюкне. Ми в подиві хто куди кинувся. Я ж просто прямо до Вожатого.

   - Що це було?

 Він мовчав. Обдумував. 

  Спиною відчула щось липке. Обернулась побачила , блазня з клеєм в руках. Так, думаю моя спина. Вже розмальвана.

  - Ми ж домовились. Ти мене не чіпаєш!

  - Це буде нашим підписом.

І регочучи пішов. Я зиркнула з під лоба на Вожатого. Та той не звертав уваги. Роздивлявся навколо. 

  Перекликаючи усіх. Рушили далі.

Йти стало ще важче. Якщо я жалілась на підйомі, то даремно. Назад набагато важче . Особистий ворог не втрачав пильності.

 Я зупинилась щоб перевести дух.

Він підійшов до мене, вже хотіла відповісти щоб заберався. Та Він здивував, без коментарів звалив мене на плече. Як мішок і поніс .

 Втома була неймовірна. Пручатися не було сенсу.

Ми пройшли половину шляху. Ну добре, він пройшов.

Я звисала і сопіла. Тоді поставив на ноги і присів . Звалилася на спину. Усі роздивлядись і немогли  повірити,  що це то таке робиться.

Дати відповідь, на це запитання сама не взмозі. Ілля не стабільний. Незнаю що очіє в наступну хвилину.

 - Ей , відпочила? Зможеш іти самостійно?

  - Так, ти , тобі було важ..короче дякую.

  - Що заікатися починаєш? ( потріпав мене по волоссі як улюблену тварину.)

  Вирішила не звертати уваги. На його звинувачення.

  - Зможу.( Відвернулась.)

Там дівчинці погано, крикнув хто з юрби.

Уся група робить зупинку. Ми повлягалися хто де бачив. Мене ж потягнула печерна людина за собою.

 Дівчата зі заздрістю . Хлопці з свистом.

Та начхати , ще трохи потерпіть. 

Скоро вже буду в дома. І забуду. Усе. Як страшний сон.

 Він провів мене подалі. Посадив на капу.

 - Я хочу їсти. В тебе щось є?

 Порившись в рюкзаку знайшла не скромні пожитки . Трішки горішків, батончик , і дольку шоколаду.

  - От бери, викинула усе.

  - Не густо .

і крикнувши: -  Вожатий коли їсти будемо?

В відповідь: -   По закінченню походу, перекусили і вперед!

 Ринули далі. Затягнуло прохолодною. Здається буде гроза. Я сильніше закуталась. Та мене пробирав холод.

  - Що трисушся собако? Задубіла?

  - Тобі то що. ?

  - На бери светер. А то знову зляжеш.

Хто тоді прислужить своєму господару?

 - Ага а я то  думала, що в тобі ще є щось живе. А ти як завжди.

Видерла з рук . Натягла.

 Ми спускались . Та багато дітей зупинялись. Вожатий прийняв рішення. Ще одну ніч провести в горах.

 Так ми вмостились.

Незнаю як другі групи. Я ж ніяк не хотіла залишитись. Та вибору не було.

  Дівчата усі повідвертались. 

Обмовляючи мене брудом. І осудливими обличчями.

  - О це так тихоня, з двома крутить. Бідна Христина, як переживе , так упадає за Іллею.

 Обідно, та проте нічого я доказувати не збираюсь.

Нехай думають собі, що вдумається.

Лиш відчуваю провину перед Ромою. 

Провину за свою м'якість і проблемну душу.