Основна частина

– Михал Семенович, заплатіть хоч за цей місяць. Дітям у школу скоро – скільки-то всього купити треба. Михал Семенович, хоч половину дайте, вже два місяці зарплати не бачим. Виручку ж он яку здаєм. Увійдіть в наше положення, Мих…

– Ша!.. Сказав заплачу, знать заплачу, потерпите… А ці гроші з виручки мені вкрай потрібні. Шо вам росказувать буду – всьо равно не поймете. Бізнес – така штука, шо не кожний втямить. Зараз мушу пустити всі гроші на закупки, поки ціни не піднялись, а там продамося і вам шось припаде. Терпець майте… І так у мене непогано заробляєте, інші он – зовсім не платять. А не нравиться – не держу, шукайте де вам лучче буде.

Двоє дівчат-продавчинь невеликого продуктового магазину так і не випросили в свого боса заробітної плати. Бачили, що в того гроші є, і немалі, але така вже натура в хазяїна – де тільки зможе, там і урве або зекономить. Жаднуватий чоловік… Змушені дівчата змиритися – куди дінешся.

Семенович вигріб з каси гроші, склав їх у потерту сумочку-барсетку й пішов на вихід, до машини своєї. Спішив… Збирався здати виручку в банк поки той не закрився. Мав гарні відсотки з депозиту. Приємно було бачити, як кожного місяця набігає на рахунку дармова копійка.

Не знав господар магазину, що кинувся у вічі місцевій шпані. Приглянулася їм його товста потерта сумка, в такій грошики добрі – точно мають бути. Вдарили чимось важким по голові – і вся виручка магазину тю-тю... Добре – живим оставили.

На лікарняному ліжку покаліченого бізнесмена прийшли провідати його працівниці. Дівчата з великим співчуттям дивились на забинтовану голову свого хазяїна й щиро зітхали-жаліли. Принесли хворому кульок апельсин, шаріючись витягли чистий конверт:

– Михал Семенович, ми вам тут трошки на лікування зібрали. Не багато, але чим вже змогли. Видужуйте…

Петро Барженко вирішив іти на пенсію. Хватить… Наробився… Тридцять років суддею. Тисячі справ розглянув. Людей через себе пропустив – за день на Хрещатику стільки не побачиш. Спочатку дурний був – чесний, як колись в інституті навчили. Старався в кожну справу вникнути, кожну людину зрозуміти. Справедливість цінив понад усе. Гордився високим призванням, високою довірою. Проте згодом, коли подивився, що навкруги робиться, як колеги не встигають дорогі машини міняти, квартиру за квартирою купувати, то кинувся й собі за ними навздогін. І треба сказати – наздогнав таки, задніх не пас, багатьох ще й випередив. Сильно і старатися не потрібно було – коли пішла чутка, що бере – самі понесли, ледь не по кожній справі, що грошима великими пахла. Сиди собі й рішай, як просять.

Особняк триповерховий, з капличкою в дворі, звів за два роки – в Кончі. Гарне місце, престижне, Дніпро поряд, закрите містечко – ніхто чужий не пролізе. Куди не кинься – скрізь сусідом лице з телевізора. Є чим похвалитися. Недарма життя прожив, недарма стільки років з кабінету не вилізав.

Міг би й далі працювати, але ті кляті декларації замучили. Журналісти лізуть з питаннями, якоїсь доброчесності вимагають. Покажи і покажи їм – де гроші взяв. Що робити?.. Не відстануть… Одне виходить: від гріха подальше на пенсію, поки те, що вже є не забрали. Та й пенсія не погана – майже зарплаті рівняється, однак, стій-стій… то ж і не пенсія зовсім. То правильно називається – суддівське утримання. Воно в десятки разів більше ніж у доярок або шахтарів. Гарно там наверху, у вищих судах, наші самі для себе придумали. Ніяких тобі обмежень у виплаті. А що?.. Хто де робить – той там і має право брати. Старе правило. Ще за «совєтів» придумали. 

Пішов на те утримання… Кинув таки роботу…

Здавалося б розкошуй тепер душа – і ні про що не думай. Проїдай зароблене. Але ж – ні!.. І тут не дають покою. То той, то той лізе з різними проханнями, ніби в спілку кредитну.

– Пєтя, виручай, брат… дочка захворіла, племінниця твоя. Позич на операцію – повік не забуду. Більш не маю до кого звернутися, а в мене, ти ж знаєш, кишені діряві, і на прості таблетки ледь спромогаюсь.             

– Ну де я тобі візьму – шо не знаєш, не працюю, сам сижу на те, що держава кине. Мов кістку обглодану собаці. Все, шо було вклав, сам бачиш куди… А воно такі кошти тягне – ого-го! Не буду вкладувати – завалиться. Вибачай, брате! Викручуйся якось сам.

Пішов брат з нічим. І неначе дорогу замів по собі.

Прийшло-навалилося, обсипало негараздами… З жінкою сварки-перепалки, мовби геть чужі. Може того, що раніше рідко бачилися – одне, спати приходив додому, а то все на роботі й на роботі. Тепер гризуть одне одного. Не зоглянулися – ворогами стали. Пішла жінка з хати – ніби й не було ніколи. За нею й сини повіялися – перестали батька визнавати. Жаднюгою заздренним обізвали. Сказали аби подавився своїми грошима.

Живе Барженко сам... Тижнями немає до кого слова сказати. Якби не сусід за парканом чи продавці в магазині – мову людську забув би. Спочатку ще було нічого, спокоєм насолоджувався, однак згодом тиша й самотність так стала на голову давити – хоч криком кричи. До людей же звик за стільки років. А тут немов у пустелі чи в тюрмі. Так там сидять ним засуджені, бо мали за що. А він?.. Була надія пожити досита, проте, виявилось, до цього звичним треба бути, не боятися й не жаліти тратитися.   

Кажуть: ніби чули сусіди, як інколи з того маєтку, що із каплицею, де старий суддя живе, ночами наче вовк виє. І що то воно там таке?..

– Води!.. Води подайте!.. Та де ж ви там всі подівалися?.. Їдри-вашу качалку!.. Чує, хтось чи не чує?.. Розпустилися, зарази…