Глава 34

Ліфт зупинився на 25-му поверсі з тихим дзвоном, і двері безшумно розсунулися, відкриваючи просторий офіс «Кібертренду». Захар пропустив мене вперед, і я ступила всередину.Завмерла, оглядаючись, неспроможна повірити, що опинилася тут — у справжній айти-компанії. Ось як виглядає місце, де створюються комп’ютерні програми та додатки, оживляючи ідеї у цифровому світі.

Величезний світлий простір був залитий холодним світлом осіннього дня, що лилося крізь панорамні вікна, які займали всю стіну. Офіс дихав життям, наповнений рухом і звуками: тихий гул голосів, стук клавіатур, рідкісні дзвінки телефонів. У ліфта розташовувалася гардеробна — невеликий куточок зі стійками-вішалками, дзеркалом у повний зріст і підставками для змінного взуття. Захар провів мене туди, зняв свою куртку і допоміг повісити мою, акуратно розправивши її на вішалці.

За раптовою тишею я зрозуміла, що працівники помітили, що їхній бос повернувся не сам. Я підняла погляд, сміливо зустрічаючи цікаві очі, що визирали з-за моніторів. Більшість в офісі були чоловіки, але траплялися й дівчата. Відразу впадало в око, що колектив молодий — жодного обличчя старше тридцяти, усі в джинсах, толстовках і кросівках, із яскравими бейджами на грудях.

Я пішла слідом за Захаром крізь увесь офіс, повз два ряди довгих столів зі світлого дерева, за якими сиділи працівники. Атмосфера загального здивування витала в повітрі, але я сама розглядала все навколо з жадібною цікавістю, наче туристка на екскурсії. Над столами височіли перегородки з зеленими рослинами в горщиках, створюючи невеличкі острівці усамітнення. На стінах висіли дошки, прикрашені різноколірними наліпками, графіками та начерками інтерфейсів. У дальньому кінці офісу виднілися двері, що вели до інших приміщень — серверної, туалетів, переговорної. Але зараз ми прямували до центру — скляної коробки з прозорими стінами. Як я зрозуміла, це був кабінет Захара.

Його робоче місце виглядало суворо і функціонально: широкий стіл із темного дерева, на якому лежали лише ноутбук, пара акуратних папок і мінімалістичний органайзер із ручками. За столом стояло ергономічне крісло, а на стіні висів великий екран, де зараз відображалася таблиця з графіками, усипана цифрами та лініями. 

Ближче до вікон, осторонь від кабінету, розташовувалася невеличка зона відпочинку. Два дивани з яскравими помаранчевими подушками, низький столик із журналами та кавовий автомат, що тихо гудів, поки хтось із працівників наливав собі еспресо. На столику стояв кошик із яблуками, пачка печива, а поряд — кулер із водою та стопка одноразових стаканчиків. Аромат свіжозвареної кави змішувався з легким запахом паперу та пластику.

— Проходь, — сказав Захар, відчиняючи скляні двері кабінету й пропускаючи мене вперед. Його голос звучав спокійно, із впевненістю господаря. — Жанно, — звернувся він до дівчини, чий стіл був останнім у ряді та найближчим до кабінету, — організуй нам по стаканчику кави.

Я мимоволі скосила очі на її бейджик. Офіс-менеджер — встигла прочитати я. Жанна була нижча за мене зростом, трохи повніша, із круглим обличчям і бігаючими очима, що виказували її шок від того, що бос привів на роботу дівчину.

Я увійшла до кабінету, намагаючись не звертати увагу на погляди за спиною, і сіла на стілець навпроти його столу. Захар сів на своє місце, відкинувшись у кріслі, і кивнув на сумку в моїх руках.

— Подивімось, що в тебе вийшло, — сказав він, простягаючи руку.

Я дістала папку й передала її, відчуваючи, як пальці тремтять. Він відчинив її, пробіг очима перші сторінки, де я описала «Світанок династій», і почав читати уважніше, гортаючи сторінки. Його обличчя залишалося непроникним, лише брова злегка піднялася, коли він дійшов до розділу з механіками: квести, чати для кланів, система нагород. Я сиділа, стиснувши руки на колінах, і чекала, поки тиша кабінету дедалі сильніше тиснула на мене. За склом працівники продовжували кидати погляди, і я помітила, як один із них, щось прошепотів колезі, вказуючи на нас. Жанна несла каву. Крізь прозорі стіни я бачила, як офіс живе своїм життям: хтось працює, хтось п’є воду біля кулера. Було в цих скляних стінах щось привабливе — видно, хто чим зайнятий, але за потреби можна опустити жалюзі, відгородившись від усіх.

Я помітила, як Захар стримав усмішку.

— Щось смішне? — нервово вирвалося в мене. Я так хвилювалася, що ледве впізнала свій голос.

— В одному слові три помилки, — Захар перегорнув сторінку. — Я такого ніколи не бачив.

— Я вночі писала, — почервоніла я.

Він підняв на мене очі.

— Я тобі два тижні дав, нащо поспішність?

Щоб дізнатися твої справжні наміри, щоб цей дурний спір і гра з Блакитним тигром закінчилися. Але вголос я, звісно, нічого не сказала.

— А нащо тягнути? — відповіла я.

Двері відчинилися, аромат кави наповнив кабінет. Офіс-менеджерка поставила тацю зі стаканчиками на стіл.

— Захаре, всім цікаво, — розтягнула вона губи в усмішці, — не поясниш, що відбувається?

Захар опустив очі до моїх записів.

— До понеділка організуй ще одне робоче місце. Ноутбук, органайзер… набір для стажиста.

 Що? Стажист? Він прийняв мій проєкт? Я не сплю?

Захар пив каву, продовжуючи читати. Мій стаканчик залишився неторканим. Жанна, не дочекавшись нових вказівок, вийшла.

Нарешті Захар поклав папку, подивився на мене й усміхнувся — стримано, але з ноткою схвалення.

— Цікаво, — сказав він, постукуючи пальцями по столу. — У твоєї ідеї є потенціал, Яно. Світ, механіки — усе це треба ретельніше опрацювати, але основа міцна. Я пропоную укласти партнерську угоду. «Кібертренд» може взяти на себе фінансування та технічну підтримку: сервери, движок, тестування. А ти… ти продовжуватимеш доопрацьовувати сюжет і квести тут, у нас. Зі свого боку я підготую проєкт технічної реалізації гри. Пізніше ми виділимо тобі команду.