Глава 31

Антон ішов до бутіка, лавіруючи в натовпі. Засяяв усмішкою, помітивши нас із Захаром. 
З байдужістю стороннього спостерігача я відзначала як жіночі голови повертаються йому в слід. Чому мені байдуже, що на нього так реагують? Раніше мене дратував кожен кинутий захоплений погляд. "Він мій!"- хотілося ревниво висловити кожній. А тепер я спокійно констатувала факт як він гарний собою навіть у потертій куртці та джинсах і все. 
Швидко поглянула на Захара, який теж спостерігав за наближенням мого хлопця. Дивний у нього вираз обличчя. Складно прочитати, про що він думає, коли він так дивиться. З легким прищуром та загадковою усмішкою. Він ніби в передчутті чогось. 
Чого? Не зустрічі ж з Антоном. 
Я начепила на обличчя щасливу посмішку і зробила крок назустріч Антонові. Тільки хотіла дорікнути, що його "я майже поряд" виявилося для нас очікуванням о пів на годину, як Захар засунув мене, вийшовши вперед з привітанням. Потиснув Антонові руку, обійняв його за плече, відводячи від мене зі словами: 
— Якщо ти вже тут, давай у кафе? Перекусимо, побалакаємо. Я голодний, мов вовк. 
Великодушно, щедро. Чим би його тріснути, щоб припинив загравати з Антоном? 
Мені вже не смішно. 
Я відчула себе третьою зайвою. Ішла за ними, свердлячи їх спини поглядом спідлоба, слухаючи їх балаканину про успіхи Антона в тирі. Той, нарешті, сподобався озирнутися на мене: 
— Булочко, молодцю, що дочекалася, — сказав. — Захар, бро, дякую, що наглядав за нею. 
Я чмихнула про себе. "Бро"? Серйозно? Чи не переборщуєш ти з лестощами, Антоне? 
Захар кивнув, усмішка стримана. 
— Нема за що. Яна – чудова компанія. 
Так сухо сказав. 
Вчора прийшов зустрічати мене з роботи, сьогодні чекав на мене цілу годину… щоб провести час у чудовій компанії. Чудово! Прямий ідеальний друг дівчини. 

Ми прийшли на третій поверх до фудкорту. Столи рясніли тацями, у повітрі лунали запахи піци та смаженої локшини. Захар вибрав кафе із панорамними вікнами, видом на фонтан. Антон замовив стейк, картоплю фрі, колу. Я взяла салат, Захар – каву. 
— Захаре, пригощаєш? – уточнив Антон. - Я на мілині, сам розумієш. 
Захар кивнув, не моргнувши. 
- Без проблем. 
І хто тут голодний, як вовк? 
Офіціант приніс рахунок, Захар сплатив. Антон з апетитом уплітав стейк, а я колупала салат, не підводячи очей. Сором накочував хвилями. Як вон може? Захар – його банкомат? У цьому його бізнес-план? Користуватися почуттями Захара, змушуючи платити за все? Виявляється, його слова, про те, що господар вечірки у "Бродвеї" за все заплатить треба було сприймати буквально. Він про реальні гроші говорив, а не про моральну помсту. 
— Булочко, чого похмура? — жуючи, спитав Антон. - Розслабся, все норм. 
Я стиснула вилку. Норм?! 
Чоловік сплачує рахунок іншому чоловікові й при цьому вони не родичі, не близькі друзі. Хіба це нормально? Я за свій салат сама заплатила. 
Захар пив каву, спостерігаючи за нами з легкою посмішкою. Він, схоже, ситуацією задоволений. 
Антон відкинувся на стільці: 
— Ми ж завтра їдемо до Валевського у заміський будинок, га? Як нам із Булочкою туди дістатися? Він нас забере чи як? Ми таксі не потягнемо. 
— Я за тобою заїду, — відповів Захар, — дорогою Яну заберемо. 
Пиріжок, Булочка ... нудить вже. 
- Що ти купила? — Антон вказав на мої пакунки, що стояли на вільному стільці. 
- Купальник. Захар сказав, що в будинку Валевського є джакузі... 
- Блін! — Антон ляснув себе по лобі, перебиваючи мене. — У мене немає плавок. Захаре, заскочимо до магазину? Підкажеш, які вибрати. 
Я дивилася на нього. Хоче, щоб Захар ще їх йому сплатив? 
Ті, що з блиском візьми! Якраз підійдуть такому як ти. 
Захар кивнув, наче чекав. 
— Ходімо, виберемо.

У бутику спортивного одягу полиці ломилися від шортів, майок, кепок. Антон копався у вішалках, витягуючи брендові плавки. Я ходила за ним як приклеєна, читаючи за ним цінники та згоряючи від сорому. Мої смикання за рукав і наполегливі прохання зупинитися, Антон ігнорував. 
— Ці як? - показав чорні з неоновими вставками. Вибрав найдорожчі! — Чи з пальмами? 
Захар вказав на чорні. Йому грошей зовсім не шкода? Чи він кайф ловить від того, наскільки низько впав Антон у моїх очах? І його вільне падіння не припинялося. Скоро досягне дна. 
- Бери ці. Стильно, — з ніжною усмішкою сказав Захар. — Приміряєш їх? 

Привіт дно! 
Я і Захар сиділи на дивані поки Антон був у приміряльний кабінці. Ось уже годину він приміряв одяг, який вибрав йому Захар. Плавки були лише початком. Далі пішли штани, сорочки, светри, пальта. 
Я відчувала, що задихаюся. Айсберг погрозливо височів над моїм Титаніком. 
Боже! Блакитному тигру навіть п'ять місяців не знадобилося. Тижня вистачило. 
Захар розслаблено відкинувся на спинку, спираючись на підлокітник і витягнувши ноги. Я ж забилася в кут на іншому боці, не сміючи підвести очі від сорому. Ось чому Антон не хотів, щоб я пішла додому. Він думає, що розкрутивши при мені Захара на гроші, він виставляє його багатим геєм ідіотом. Але виходило все навпаки! Як дешевій повії йому все оплачують. Де ж його гордість? Чому Антон не відчуває приниження, а лише я? 
Антон відсунув шторку примірювальної кабінки, крутячись перед дзеркалом. Виглядав він чудово. Як модель із рекламного плакату, що на стінах цього магазину висіли. Я відвернула обличчя, стиснувши зуби, сил дивитись на нього не було. 
- Вогонь! - посміхнувся він. — Захаре, це теж беру. 
Він бере. Смішно. 
Захар показав йому великий палець. Круто! Схвалює. 
Не виходило в мене бути з Антоном на одному боці. Йому потрібна інша дівчина, та, що без зазріння совісті зможе радіти разом з ним тому, як вони обдурили багатих мажорів. 
Я не витримала. Встала і зайшла в кабінку, задерши за собою шторку. Потрібно поговорити. Даю йому останній шанс! Може, він заплутався і це тимчасове помутніння розуму? 
— Антоне, годі, — тихо сказала я, — прошу. Поверни все, доки він ще не заплатив. Ти казав, що він гей. А якщо він захоче, щоб ти з ним за всі його подарунки розрахувався? — Вирішила напоумити його такою загрозою. - Це ж очевидна пастка... 
Він відмахнувся. 
— Булочка, не починай, — він теж шепотом говорив, — не псуй мені задоволення від приниження цього виродка. Він вірить, що розумніший за мене, але я його переграю, не сумнівайся. 
Антон повернувся до дзеркала, поправив комір сорочки, наблизив обличчя до відображення, розглядаючи себе, поправив чубок. 
— Мені дуже цікаво, як далеко він готовий зайти. Яку суму викладе за те, щоб тільки дивитись на…, підморгнув. - На мене. — І засміявся. 
Я заплющила очі. Якесь незнайоме почуття, схоже на солодкий біль розлилося в грудях. 
Тільки щоб дивитися… 
Антоне, що ж ти робиш. Ти зовсім не розумієш, що втрачаєш мене? Що сам штовхаєш мене до нього? Будь ласка, зупинись. Я вже на межі, щоби програти. 
Ти граєш, та й з тобою граються. Але ти не думаєш про мене, про те, як я все це бачу. 
Жадібний, як хлопчик, що дорвався до чужого гаманця. Решта просто твої відмовки. 
— Пирожочко, глянь, який ремінь! — Антон зірвав з гачка покупку. 
Я смикнула шторку і вийшла. 
Захар все ще сидів на дивані. Я підійшла до нього. 
- Додому я сама дістануся, - різко сказала я. - Відвозити мене не треба. 
З мого обличчя погляд Захара перемістився на примірювальну. Він примружився. 
— Я теж не зможу підвезти тебе. В Антона стільки покупок сам не донесе. Та й відпускати його не хочеться. Ти йди, а ми ще з ним погуляємо.