Глава 23

Нарешті Захар пішов. У вікно крамниці бачила, як він обмінявся з охоронцем ключами, сів на мотоцикл і поїхав.
 Час поплив повільно. Покупців завдяки Максу стало більше, але того напливу як у день виходу реклами вже не було. Я справлялася легко. Навіть встигала грати під прилавком, відправляти свого їжачка на виконання завдань.
А Антон усе не дзвонив.
Вечір настав, ліхтарі на вулиці засвітилися, а він до сі розважався. Не витримавши, я написала йому повідомлення із вимогою зустріти мене після роботи. Погода зовсім зіпсувалась, дощ короткочасною зливою поливав землю періодично, а в мене з собою парасольки не було. І, як на зло, сьогодні одягла куртку без капюшона.
Тиша. Він його навіть не прочитав!
Чи зайнятий стрільбою в тирі?
Розлютившись я знову зайшла в гру і перевірила хто з гравців онлайн. Блакитний тигр сидів у грі. Повагавшись кілька секунд, я голосно видихнувши, додала його в друзі.
Від нього відразу мені надійшло повідомлення.
    Блакитний тигр: Їжачок нарешті вирішив сховати свої колючки? Будемо тепер друзями?
    Їжачок: Мені просто нудно, не сподобається про що будеш говорити - видалю будь-якої миті.
    Блакитний тигр: Сходимо в рейд лише вдвох? Усі нагороди поділимо навпіл.
    Їжачок: Я зараз на роботі, потім зіграємо.
    Блакитний тигр Ок.
Настрій трохи піднявся. Правильно Оля говорила – не треба зациклюватись на одному Антоні. Нічого поганого в тому, щоб пограти з іншим хлопцем у гру немає. Антон розважається і я буду.
    Зміна закінчилася, я повісила табличку "Закрито", прибралась у торговому залі, опустила жалюзі, вимкнула світло. Коли вже замикала магазин, то з надією оглянула вулицю, шукаючи Антона поглядом. Але серед перехожих я його постаті не побачила. Моє повідомлення він нарешті прочитав, може прийде?
Вітер нещадно тріпав рекламні банери на сусідній будівлі, надуваючи їх як вітрила. Вивіска над дверима булочної загрозливо розгойдувалася. Насувався справжній шторм.
Може батькові зателефонувати? Він то відразу до мене приїде, але потім всю дорогу я вислуховуватиму закиди чому мій Антон про мене не потурбувався.
Встигну добігти до метро до початку нової зливи.

Відійшла від магазину всього кілька кроків, як перші краплі впали мені на обличчя. Інстинктивно я підняла голову, щоб глянути на небо і... побачила як наді мною нависла чиясь велика чорна парасолька. Я зупинилася і людина поруч зі мною у довгому світлому макінтоші теж завмерла. Захар тримав над нами парасольку, по якій уже на всю барабанив дощ.
 — Що ти тут робиш? — питання незадоволеним тоном вирвалося швидше, ніж я зуміла підібрати слова подяки за парасольку. Те, що це був не Антон, мене дуже засмутило.
 — Повз проходив.
Так я й повірила. Пішки, не на машині та ще так пізно, ага. Він тут із якоюсь метою, але якою?
 - Серйозно? І куди йшов? — я продовжила йти вперед, до букви "М", що маячила в кінці вулиці, а Захар попрямував поруч.
 - Нікуди. Просто гуляв. Вечірні прогулянки говорять від безсоння допомагають.
 — Ти тут десь живеш?
 — Напрошуєшся до мене у гості? — нахилився він до мене, жартуючи.
 — Навіть не думала. Просто намагаюсь зрозуміти твої мотиви. Ти ж не підкочуєш до мене в такий спосіб?
 — Ну, що ти. Я прийшов з підступним злодійським наміром. Від тебе Антон повинен дізнатися який я уважний та дбайливий. Ти ж йому розповіси, що я тебе з роботи зустрічав?
Я прямо спантеличилася над цим питанням. Чи варто Антонові розповідати.
 — Ні, — вирішила, що знати йому про Захара не обов'язково.
 - Ех! Даремно старався.
 - Можеш іти назад.
 — Мені теж у цей бік, — він раптом торкнувся моєї талії. — Ближче до мене йди. У тебе плече мокне. Зручніше буде, якщо під руку мене візьмеш. Я по душевній доброті пропоную, не подумай зайвого. — І запропонував мені зігнуту в лікті руку.
Я без зайвих заперечень поклала долоню на його рукав, і ми пішли далі. Зайвого я не думала. Зрештою вдячність йому за допомогу взяла гору над моїм роздратуванням і я подякувала йому. Без нього я б уже вимокла до нитки.
 - До речі, - Захар як повз вуха пропустив моє "Спасибі." - Ти обдумала мої слова про твою кар'єру?
 Що? Про що він?
На моє здивування, Захар нагадав нашу розмову в машині. Про те, що мені треба самій будувати кар'єру без огляду на Антона.
 — Я думала ти це сказав, щоб мою марність для Антона наголосити, — сказала я.
 — Ти вчора серйозно говорила про свою ідею гри? Якщо вона придатна, я можу також вкластися в неї.
  Моє серце забилося швидше.
 - Так. В мене супер ідея. Такого я в жодній грі ще не бачила. Антонові вона теж сподобалася, але він каже, що її поодинці складно здійснити. Мені дуже хочеться всім показати мій задум, але я навіть намалювати на папері не можу те, що бачу в голові, не те, що в якійсь програмі.
 — Для цього є програмісти, графічні художники. Фахівців не складно знайти та зібрати з них команду розробників. Знайти оригінальну та цікаву ідею, яка б привабила гравців, а з ними й гроші ось що найскладніше у таких іграх. Не треба нічого малювати. Просто розпиши її для мене, виклади всю концепцію гри словами на папері. Візуал, локації все це потім художник намалює. Будь-яку картинку яку захочеш зробить. Головне напиши, як ти бачиш саму систему гри… — Захар подивився на мене. — Розумієш, про що я?
Я ловила кожне його слово, вчепилася в його лікоть мертвою хваткою. Від захоплення ледь дихала.
. - Так. Я зроблю це, зроблю
 - Даю тобі три тижні. Якщо не напишеш за цей час, то все це не серйозно і не варто моєї уваги. Впораєшся за цей термін?
 - Обов'язково.
Якщо треба спати ночами не буду! Сяду верхи на Антона і не злізу з нього, поки він мені не допоможе красиво оформити мою бізнес пропозицію.
 — Ти не… втратила мою візитку?
Мені здалося, що Захар спочатку хотів сказати "викинула."
 - Ні.
 - Дивно.
 — Я корисних речей ніколи не викидаю.
 Так розмовляючи ми дійшли до входу до метро. Водночас із гучними вересками, перекрикуючи один одного з-під навісу станції, вибігла група підлітків. Чоловік десять, прикриваючись хто чим міг від дощу помчало, прямо на нас із Захаром. Зіткнення було неминучим.
Я інтуїтивно рвонулася вбік, але Захар утримав мене, швидко смикнувши на себе. Розгорнув мене спиною до своїх грудей і одночасно сам повернувся, не випускаючи парасольку. Прикрив мене собою від тих, хто мчав, не дивлячись куди. Я тільки відчула, як хтось врізався в нього. Пролунало самотнє "Ой, вибачте!"
Інші підлітки промайнули повз.
Я розгорнулася до Захара обличчям:
 — Ледве з ніг не збили.
Він мовчки дивився на мене. Його рука все ще лежала на моїй талії.
Так незвично було. Якийсь інший тягар відчувався. Незнайомий. Його зріст, ширина плечей, твердість грудей, обличчя ... інший чоловік обіймає мене зараз.
Я відсахнулася від нього, зніяковівши сама не знаючи від чого.
Рука Захара впала. Напевно, тільки я відчула цю дивну незручність, що виникла кілька секунд тому, тому що він скривився і сказав:
 — Будь ласка, заспокой мене, скажи, що на моєму плащі позаду немає величезної плями.