Глава 12

Подальша розмова текла повільно, переважно оберталася навколо родини Валевських та їх грошей. Антону було цікаво все про них дізнатися.
 — Мій батько багата людина, але він жебрак у порівнянні з Валевським, — розповідав Іван, — і в політику не лізе. Тихенько золотом займається і не відсвічує в новинах. Хіба що тільки у світських хроніках зі своїми нескінченними шлюбами та розлученнями миготить. Не уявляю, який тиск відчуває Радим, як єдиний син. Це ж постійно - ти винен, винен. З народження на нього борги начепили.
 — Але все ж таки він народився із золотою ложкою в роті, — зауважив Антон, — я б не скаржився якби мені так пощастило.
 — Коли тобі цією ложкою все життя дорікають і мозок виколупують, кажучи, що ти навіть не маєш право вибрати собі жінку, яку хочеш, то й ти б завив. Великі гроші це зовсім не те, що малий чи середній бізнес. Тут є конкуренція на міждержавному рівні. Один невірний крок і ти з Олімпу скочуєшся на нари. Про експропріацію великого бізнесу державою чув? Не далеко той час, коли всі ці проблеми ляжуть на плечі Радима.
 — Але ж він розважається як хоче і з ким хоче, — сказав Антон.
 - Це від безвиході.
Антон зморщивши чоло, почухав брову. Послав мені погляд, що говорить - "Мені б ці ваші проблеми"
Ні, він зовсім не зрозумів, про що йому говорив Іван.
Мій тато лише володіє мережею булочних з пекарнею, на нього працюють продавці, водій, бухгалтер ... я навіть точно не знаю скільком людям він платить зарплату. А ще податки, мінливі закони… Мені ніколи не хотілося вдаватися у все це та нести відповідальність. А від Валевського залежить частина економіки цілої країни.
 — А який ти для себе плануєш бізнес? - Запитав Антона Захар.
 — Ну… це поки що секрет.
 — Ми хочемо запустити гру онлайн.
 Відповіли ми з Антоном одночасно і він на мене сердито зиркнув, бо я видала мажорам наші плани.
 Але вони ж тут говорили про серйозні речі і я, скріпивши серцем, заплющила очі на їхній моральний бік. Видно, що у бізнесі ці хлопці розбираються. Не дарма ж Антон так прагнув до їхньої компанії потрапити. А раз ми з ним вже тут, то чого час гаяти. Потрібно скористатися моментом та отримати від них корисну інформацію.
Захар скинув брову:
 - Ми? Як цікаво. А хто буде розробником?
 — Антоне, звісно. У мене лише ідея. Я в технічній частині лише на рівні користувача.
 — Сервера купуватимете чи орендуватимете?
О боже! Людина у темі! А я якось з уваги випустила, що він теж айтівець. На фігу на його сексуальні переваги, якщо можна поговорити з ним про свою мрію.
 Антон натягнуто посміхнувся:
 — Поки що обійдемося орендою.
Я закивала. Купити сервер зараз для нас рівносильне купівлі космічного корабля.
Захар кинув погляд на годинник. Він на когось чекає?
 — Я можу запропонувати вам свій ігровий хостинг, — сказав він, підводячись. — Тих підтримок двадцять чотири на сім на моїх серверах і безплатний.
 - Ти це серйозно? — спитав Антон.
 - А схоже, що я жартую? — Захар дістав із нагрудної кишені візитівку і поклав її на стіл поряд зі мною. - Це мої контакти. Адреса та телефон моєї кампанії. Телефонуйте, підходьте, обговоримо співпрацю.
Я дивилася на візитку як на священний Грааль, оповитий божественним сяйвом. Тільки співу ангелів не вистачало. Я на один крок стала ближчою до своєї мрії!
Схопила її та сховала під чохол свого телефону.

- Я відійду не надовго, - сказав Захар і подався до виходу з віп-зони.
Макс теж підвівся.
 — І я туди, — усміхнувся всім. — Не сумуватимете за мною?
 — Іди вже,— махнув на нього Іван,— ми знайдемо, чим зайнятися без нашої зірки. — І привернув увагу до своєї супутниці. Сміючись і тихо перемовляючись із нею.
 Антон пересів до мене.
 — Булочко, обов'язково було порушувати тему з цією грою? — зашипів він мені на вухо.
 — Ну, ми ж планували…
 — Це ти планувала, а я тільки обіцяв допомогти, — обірвав мене Антон. — Для мене це дуже дрібно, Булочко, розумієш? Я планую крутіші речі.
 Це ж які? Я заморгала, намагаючись прогнати сльози, що набігли. Погляд затуманився. Я така розчарована. Як із небес на землю впасти за одну секунду.
 — Ти що образилася? — стурбувався Антон, обійняв мене, притягуючи до себе. — Ну, не дуйся. Напишу я тобі твою іграшку. Гратимеш у неї скільки забажаєш.
Я не хотіла сама грати. Я хотіла зробити щось значуще, втілити в життя свою ідею. Побачити, як іншим вона подобається.
 — Ти казав, що тобі заважає лише відсутність потужного сервера, — насупилась я. — А тепер, коли є можливість його отримати, ти кажеш, що напишеш тільки для мене. Я не хочу гру на ПК, я хочу онлайн із живими гравцями, а не ботами.
 — Булочко, ти знаєш скільки людей працює над такими іграми? Скільки часу на це йде?
 — Я знаю, що це складно та дорого.
 — Саме так! Ти хочеш неможливого. Де мені взяти стільки ресурсів для твоїх забажанок? Я бідний студент, зрештою!
 — Але ж ти мені обіцяв!
 - Так. І це зроблю. За першої ж можливості.
Я подивилася на нього.
 — Ну, тоді й ти не ображайся, що в мене немає бажання задовольняти твої ЗАБАЖАНКИ, — я рвонулася з його обіймів і він мене мовчки відпустив.