Глава 11

Робочий день добігав кінця...
Раптом у нижньому правому кутку екрана спливло віконце месенджера, видавши короткий звук, що клацає. Повідомлення від Захара. Я завмерла. Протягом дня я не раз помічала дивну закономірність: хтось із колег, занурений у роботу, з навушниками на голові, раптово зривався з місця та прямував до кабінету Захара. Спочатку один, потім інший... Я проводжала їх очима, гадаючи, що за невидимий сигнал піднімає їх зі стільців, доки не зрозуміла — це внутрішня комунікація, короткі команди, що приходять через месенджер. І тепер цей сигнал прийшов до мене.
"Повечеряємо?" — гласило повідомлення.
 Стрепенувшись, я інстинктивно озирнулася, перевіряючи, чи не помітив хто моєї реакції — посмішка на обличчі розповзлася від вуха до вуха. Жанна сиділа за своїм столом, її пальці діловито пурхали над клавіатурою. Я видихнула, розслабившись. Мій погляд ковзнув до скляного кабінету Захара. Він стояв біля вікна, спиною до офісу, дивлячись на темне місто з вогнями хмарочосів чиє холодне мерехтіння відбивалося на склі. Одна рука лежала в кишені штанів, друга недбало тримала планшет. Він чекав на відповідь, і в його позі було щось спокійне, майже задумливе, що викликало в мене бажання встати та підійти до нього, обійняти. Потім, колись я обов'язково так і зроблю, а зараз я витримала паузу — рівно п'ять хвилин, щоб не здатися надто квапливою, — і надрукувала:  
"Ця пропозиція відзначити мій перший робочий день чи щось інше?"
Відповідь надійшла майже миттєво:  
"Звичайно щось інше. Про Антона мрію з тобою поговорити"
Я не втрималася і хихикнула. Жанна відразу скинула голову, її очі вп'ялися в мене з цікавістю, ніби вона намагалася просвердлити в мені дірку. Їй явно давно не терпілося дізнатися, звідки я взялася і що пов'язує мене із Захаром, але вона стримувалася, більше не ставила мені запитань, зберігаючи маску професійної доброзичливості. Сміливість вона виявила лише за короткої відсутності Захара в офісі. Я швидко опустила голову, ховаючи обличчя за екраном ноутбука, і вдала, що поглинена роботою. А сама написала повідомлення:
"Тоді за правилами я маю тебе пригощати."
"Де ти знайшла такі правила?"
"У чаті співробітників. Там написано, що віддячити начальству за працевлаштування і підлизатися до нього, почастувавши вечерею — перше головне правило для стажистів у Кібертренді
" Хм..."
"?"
"Підраховую скільки вечерь мені всі заборгували". 
"Я в боржниках точно не ходитиму"
"Домовилися. Сама спустишся на паркування чи мені тебе біля ліфта почекати?"
Крім волі в голові виник образ його матері, що заблукала в центральному фоє. Я для нього така сама?

"Кнопку в ліфті з цифрою -1 я точно зможу знайти" — я написала відповідь.

Закривши медсенджер я з сумом дивилася в екран ноутбука. Шість годин просиділа над своїм проєктом, а прогрес мінімальний. Мій сценарій все ще виглядав як хаотичний набір ідей, і від цього ставало лише гірше. Ах, якби мені якимось дивом вдалося особисто самій вирахувати шпигуна! Чи піднявся б тоді мій рівень в очах Захара? Про мене як про тупеньку білявку (якою вважає мене Антон) він, звичайно ж, не думає, але й до його інтелекту я явно не дотягую. Але може я просто накручую себе? Звикла, що мене Антон підколював і критикував і вже бачу у простій ввічливості, чого немає. Ми прийшли в офіс разом, якщо ще й підемо, то це буде надто підозрілим. Може, він мені просто знову вибір дав — приховувати наші стосунки далі чи ні, а я вже пофарбувала собі його останні слова в поблажливий тон.  

Офіс поступово пустів. Я закрила ноутбук, кинула телефон у сумку та пішла одягатися.
Коли я натягувала куртку до мене, підійшов хлопець в окулярах. 
— Яна, так? — почав він, демонстративно оглядаючи мене з голови до ніг. В очах за склом окулярів світилася зневага. — Захар так вирішив пожартувати з нас чи що? Хто ти взагалі така? 
Я випросталася, намагаючись не видати, як його тон мене зачепив. Спокійно, Яна.  
— Фахівець з лову корпоративних шпигунів, — дивлячись у скло його окулярів відповіла я, намагаючись при цьому звучати впевнено. Скосила очі на його бейдж, прочитала ім'я та пішла у наступ. — А що, Шурику, вже нервуєш?
Захар казав, що я примушу шпигуна видати себе. Це воно? Гадає над тим, як я зможу його обчислити? Завдяки йому мені спала на думку ідея як поводитися далі. 
Шурик пирхнув, поправляючи окуляри, і зробив крок ближче, так що я вловила запах його одеколону.
— Дуже смішно, — його тон став ще саркастичнішим. — По тобі відразу видно, що ти крім як селфі перед дзеркалом нічого більше не вмієш. Який із тебе фахівець? На вигляд від сили років двадцять.
— Про вундеркіндів не чув? Це якраз про мене, — чарівно посміхнулася, змахнувши віями. — "Кібертренд" не перша фірма, яка звернулася до мене за допомогою. Якщо цікавить мій послужний список, то попроси його у свого начальника. У нього є повна інформація про мене і про те скільки шпигунів я виявила.
Шурик відкрив рота, щоб щось сказати, але в цей момент у роздягальню зайшов Діма і він, глянувши на нього з ворожістю, промовчав. Потім пробурчав "Що подивимося на цей цирк" і вийшов, залишивши за собою шлейф роздратування. Діма провів його поглядом і хмикнув, потім глянув на мене, піднявши брову. 
— Підкочував, а ти його відшила? 
Я застебнула блискавку на куртці
— Цікавився скільки я шпигунів вирахувала.
— І скільки? — його тон був спокійним, але в очах майнула іскра цікавості.
— Жодного разу провалів не було, — кинула я самовпевнено і попрямувала до ліфта.