Глава 10

Захар повернув мені мій проєкт, і я взялася за роботу. Три години пролетіли як одна. Перенести рукописний текст у цифровий формат виявилося набагато складніше, ніж я собі уявляла.  Я вчитувалася у свої каракулі, вчепившись пальцями у волосся, і з кожним абзацом мені все сильніше здавалося, що мій сценарій гри — це не стрункий задум, а хаотична маячня, народжена в гарячці. Думки в тексті скакали, як налякані птахи: не встигнувши описати одну локацію, я кидалася до наступної, не доводячи розпочате до кінця. Логічна структура? Її просто не існувало. Часом я не могла розібрати навіть власний почерк, а від великої кількості помилок починало смикатися око. Хотілося заплакати від сорому чи з розмаху вдаритися чолом об край столу, щоб хоч якось заглушити внутрішній голос, який твердив: "І це ти називаєш проєкт?"

"І ось це все читав Захар, " — подумки стогнала я, згадуючи, з яким спокоєм і витримкою, він продирався через цей словесний хаос. У нього, мабуть, не нерви, а сталеві канати, якщо він не тільки зрозумів суть мого "потоку свідомості", але й не жбурнув мені рукопис назад з коротким і уїдливим: "Переробити!"

Я відірвала погляд від монітора, сподіваючись миттю побачити Захара, але натомість натрапила на Жанну. Вона стояла неподалік, притулившись до краю перегородки, і її губи розтягувалися в тій самій посмішці, від якої вже трохи нудило. Вона що, стежить за мною? Варто мені відірватися від екрана ноутбука, як вона відразу виникала, ніби тінь, готова перехопити мою увагу.

— Будеш каву? — її голос звучав нудотно, як сироп, а посмішка здавалася приклеєною. Від її пропозиції, як і від запаху кави, що витав в офісі, вже каламутило. Жанна, не чекаючи відповіді, перейшла на наступну жертву. — Діма! — вона помахала рукою, підзиваючи хлопця, який сидів у дальньому кутку, уткнувшись у свій монітор. — Іди сюди! Ти останній, хто із новим співробітником не познайомився.

Так, всі ці три години, варто було мені лише на секунду відвернутися від роботи та підняти очі в пошуках Захара, як Жанна, немов за сигналом, кликала до мене когось із колег для "ближчого знайомства". Ми віталися, обмінювалися іменами, а Жанна, з діловим виглядом, заносила у свій графік зручні для кожного дні та час для так званої "співбесіди" зі мною. У результаті мене запам'ятали всі, а я нікого. Особи та імена зливалися в одну розмиту пляму, і лише бейджі на грудях рятували ситуацію. Опустив погляд — і ось перед тобою ім'я та посада. Зручно нічого не скажеш.

Діма наблизився до мого столу. У цей момент Захар вийшов із кабінету.
— Жанна, — звернувся він до дівчини, — збігай вниз і знайди мою матір та проведи її сюди. 
— О! — пожвавішала Жанна, — Тетяна Василівна знову загубилася? Давно вона до нас в офіс не навідувалася. 
— Так... — погляд Захара ковзнув на мене, за Дімою і він раптом зупинив Жанну, яка вже розгорнулася, щоб піти виконувати доручення. — Ні. Мабуть, я сам схожу. 
На обличчі Жанни відбилося розчарування. Втім, вона його швидко приховала за черговою посмішкою. 
Поки Захар був відсутній, всі в офісі помітно розслабилися. З'явився рух. Хтось підвівся розім'яти м'язи — потягуючись, хтось почав перемовлятися один з одним. Жанна теж наважилася і почала промацувати мене.
— У нас такий дружний колектив, — здалеку зайшла вона. — Майже сімейна атмосфера. Особливо, коли до нас заглядає мама Захара. З порожніми руками ніколи не прийде, обов'язково приносить домашню випічку. Яна, тобі доводилося куштувати випічку Тетяни Василівни?
— Ні, — відповіла я, ховаючи усмішку. Це в неї такий спосіб вивідати чи я вхожу в будинок матері Захара як його дівчина? Ступінь моєї близькості до свого начальника перевіряє?
 — Скоро спробуєш, — втрутився у розмову Діма, нагадавши про себе. — Пів дня напевно пече, щоб весь офіс пригостити. — Він повернувся до свого столу, взяв крісло прикотив його до мого столу. Поставив поряд і сів.
— Я готовий до співбесіди, — сказав він.
Я так розгубилася, що не знала, що йому відповісти. Він готовий, а я? У голові разом стало порожньо. Ну хоч одне питання на тему роди, Яна!
— Захар сказав, що Яна почне з вами працювати із завтрашнього дня, — не підозрюючи, що сама прийшла мені на допомогу, сказала Жанна. — На який день тижня тебе записати?
— Без різниці, — знизав плечима Діма. — Обміняємось контактами? — повернувся до мене.
 З усіх співробітників з ким я встигла познайомитись він перший хто запропонував подібне. 
Не знаючи чи правильно я роблю, я потяглася за телефоном.
— У нас є окремий чат співробітників "Кібертренда", — дістав свій телефон Діма, — Ми там обговорюємо що дарувати начальству на ДН та інші свята. Цікаво? Можуть скинути посилання.
— Давай.
 Діма уткнувся у свій телефон. Зробив кілька швидких рухів пальцями по екрану і уточнюючі запитав, чи це моя модель телефону, назвавши її.
— Так.
— Лови. 
Як він це зробив? Я ні свій номер, ні пошту йому не встигла продиктувати, а мені вже надійшло повідомлення з посиланням на чат.
— Я тебе вже до нас додав, — повідомив він, ховаючи телефон та встаючи. 

В офіс повернувся Захар із двома об'ємними пакетами. Тут же пролунав радісний гул. Очевидно, що випічка його матері подобалася всім. Жанна радісно кинулася допомагати начальнику роздавати частування. Тетяна Василівна до офісу не піднялася. Швидше за все, Захар її зупинив і відправив додому, вчасно згадавши, що в очах його матері я його наречена. Було б дуже ніяково якби вона при всіх кинулася мене обіймати та заговорила про весілля.