Їжачок - пташка горда

"Послухайте старого єврея" — щоразу, як я так казав, моя дружина била мене по голові подушкою, щоб не казав дурниць.

Сучасна війна не схожа на ту, що ми звикли бачити у фільмах. Вона більш шизофренічна. Я звернув на це увагу ще у 2014 році, коли ночами відбувалися штурми нашого станічнолуганського прикордонного відділу, а зранку біля нього бігали дітлахи та гуляли мами з колясками.

Минуло вісім років. За вікном промені квітневого сонця грають на стінах багатоповерхівок.  Над містом лунає сирена повітряної тривоги. Чутні звуки вибухів авіабомб та прильотів російських градів.

Дзвонить телефон. З Бельгії телефонує сенс мого життя, моя Фейгеле. Не дивлячись на війну, Інтернет продовжує працювати.

"Ти розумієш, що ми можемо більше не побачитись!? Аарон, ти розумієш!?" —  якість зв'язку не дозволяє використовувати відео, але я чую ці сльози.

"Залишайтесь в Європі!" — у горлі стоїть клубок, —  "Чуєш мене,  залишайся з дітьми в Європі, не повертайтесь до України". Дзвінок переривається. Зник Інтернет.

Дивлюсь у вікно на багатоповерхівки. Хочеться палити, але сумління витягує з пам'яті перший бій, горизонтальний дощ, краплі-кулі якого висікають іскри зі стін, та обітницю Творцю, що я назавжди кину палити, якщо всі з мого підрозділу залишаться живі. Тепер залишається лише міркувати, як напівсліпому єврею жити далі.

Народна мудрість говорить: "Їжачок — пташка горда, доки не даси копняка — не полетить". Повернувшись з війни, я доклав усіх зусиль, щоб бути правильною людиною. Моїм гаслом стало: "Роби, що повинен — і будь, що буде". Робота, дім, проведення уроків Тори по суботам - життя порядного громадянина протягом усіх восьми мирних років.  Чому зараз, коли настала зупинка у роботі, коли родина в безпеці у Європі, в мене відчуття, що я всі вісім років щось впускав?

Щоб заспокоїтись, заварюю чай. В мене зелений, в'єтнамський, куплений ще до війни. Щоб самого себе трішки розважити, заварюю його китайським методом Пін Ча. У якості посуду для злива заварки використовую звичайну півлітрову склянку.

За вікном лунає вибух. Повітряна хвиля від нього вмикає сигналізацію в автівці під вікном. Наливаю собі чай. Він пахне кукурудзою. В цю мить до мене приходить розуміння: "Як я умру, який слід після мене залишиться?". Сини? Барух ха-Шем, що вони є, як кажуть у нашому народі, але мені цього мало. Ще студентом я експериментував з написанням фантастичних оповідей. Навіть написав повість про дівчину, що втекла від батьків, щоб її силоміць не віддали заміж, і врешті-решт потрапила до свого дідуся - ельфа. Якщо залишусь після цієї війни живим, то письменництво - це дійсно шанс лишити після себе слід в цьому світі. В цю мить мені здається, що я схожий на того їжачка з прислів'я. Якби не копняк війни, навряд я згадав про своє студентське хобі.

Ось тільки коли тепер моя дружина буде бити мене по голові подушкою, якщо я напишу дурниці?