День народження Богдана

     А ще через тиждень Їжачок мав святкувати свій день народження.

     У нього було двояке ставлення до цього дня. З одного боку йому подобались гості, подарунки, веселощі, сміх та багато-багато смаколиків.
     А з іншого – він розумів, що подорослішав ще на один рік, і це вводило його у меланхолію. Він нікого не бажав бачити, ховався від гостей, та навіть тікав з дому.

– Сава, – допитувався він у всезнаючої Сови, – мені здається, що з кожним днем народження мені залишається менше жити. Це так?
– Навіть не знаю, що відповісти, – відповідала подруга, бо і їй самій іноді так здавалось. – Прийде час і ми порозпитуємо про це у Черепахи. Вона живе довго і, напевно, знає…

     Цього разу хандра охопила Їжачка раніше і сильніше, ніж завжди. Бо це був перший день народження після зміни хутра на голки.

     Відверто кажучи, в минулі роки Богдан все ж полюбляв це свято. Він гнав сумні думки, а день народження чекав і готувався до нього. Його вкрай тішили гості, які йшли і йшли до нього з подарунками впродовж всього дня.
     На галявині поряд з домом накривався стіл: кожен приносив, що міг, але ласощів вистачало на всіх. Дерева та кущі прикрашались кольоровими кульками та прапорцями. Десятки синичок, горобців та інших дрібних пернатих посипали з неба пелюстками квітів гостей та самого винуватця свята, а дятли стукотіли в стовбури дерев на його честь.
     Різнокольорові метелики, як по команді змахуючи крилами, виконували в повітрі складний танок, і це додавало святу вигляд якогось феєричного карнавалу.
     Загалом, було шумно та весело до самої ночі.

     Як мав пройти день народження цього року, після того, як Богдан з красеня перетворився на колюче сіре невідомо що, він не знав. І тому страшився наближення цього дня. Але хіба час зупиниш? Тому з кожним світанком його настрій погіршувався та погіршувався.
     Весь тиждень Їжачок був у настільки поганому гуморі, що вирішив взагалі нікого не запрошувати. А ні сусідів, а ні, навіть, своїх найближчих друзів: Сову, Черепаху та Крота. І від цього на душі у нього ставало ще гірше.
     Вечорами Їжачок сидів у хаті один, згадуючи, як добре було раніше, у його старій пухнастій шубці, коли ним усі захоплювалися і любили. Від цих думок він впадав в депресію, на очі наверталися сльози, а рідний ліс здавався ворожим і чужим.

     За два дні до свята Богдана провідала Сава.

– Збирайся, підемо до Черепахи, – жорстко наказала вона, бачачи в якому стані знаходиться Їжачок.
– Я не хочу. Я не піду.
– Але ж в тебе були питання. Зараз самий час їх завдати. Збирайся, Черепаха чекає на нас.

     З великим незадоволенням Їжачок поплентався за подругою.
     Черепаха дійсно чекала на них біля своєї домівки. Побачивши в якому стані перебуває Їжачок, вона, не чекаючи на привітання, наголосила:

– Богдане, твої сумніви недоречні. Те, що років більшає позаду зовсім не означає, що їх меншає попереду. Ти даремно хвилюєшся.
– Але як це? – замість Богдана відгукнулася Сава, – поясни!

     Їжачок також з цікавістю подивився на мудру подругу.

– Саво, тобі це теж не зрозуміло? Гаразд, я поясню.
     Ваша помилка полягає в тому, що ви виходите з того, що термін вашого життя визначений заздалегідь. Звісно, якщо б це було так, то, нема питань,  ваші міркування були б вірними: чим більше прожив – тим менше залишилось. Проста арифметика. Але ж це не так.
– Що саме!? – хором вигукнули здивовані приятелі.
– Що термін життя визначений. Тому і віднімати нема від чого. Це зрозуміло? Ні?... Добре, наведу приклад. Богдане, ти напевно пам’ятаєш, скільки сходинок на сходах у ратуші?
– Звісно, десять.
– Чудово! Так от, якщо ти пройдеш, наприклад, шість з них, то скільки залишиться?
– Звісно, чотири, – не вагаючись відповів Їжачок, втягуючись у бесіду, – а до чого це?
– Молодець! – похвалила рептилія. – А якщо сходи мають невідому кількість сходинок?
– Тоді невідомо скільки.
– Бінго! Так а я про що! Тепер зрозумів?
– Так то воно так, – відгукнулася Сава, – але ж з кожним роком, тобто кроком, сходинок все ж залишається менше.
– Менше. Але, по-перше, відносно чого? А, по-друге, хіба це матиме бодай яке значення якщо, наприклад, завтра на тебе впаде дерево, або ти зверзнешся в якусь діру і нікому буде тобі допомогти?
– Так, я зрозумів.
– Зрозумів – це добре, – Черепаха з сумнівом подивилась на свого молодого приятеля, – хоча я сумніваюсь, що зрозумів.
     Але це не все. Як ти вважаєш, у кого більше шансів дожити до 10 років: у того, кому зараз 9, чи кому 2?

Богдан розгублено подивився на Саву, але й та промовчала.

– Ну як?...– з розчаруванням в голосі продовжила Черепаха. – Звісно, кому 9. Бо тому, хто прожив 9, скоріш за все вистачить життєвого досвіду, щоб прожити ще один рік, а от тому, кому 2 – хто зна.

Богдан розгублено подивився на Саву, але й та промовчала.

– До речі, мені вже…, – Черепаха розгублено подивилась на слухачів, – не пам’ятаю...

     Сава з Їжачком дивились на дивну подругу та глупо посміхалися.

– Ну, твій випадок взагалі особливий, – приборкавши себе зауважила Сова, – ти не тільки не знаєш, від чого віднімати, а й не знаєш, скільки.
– От! – Всміхнувшись відповіла Черепаха, – саме такою і є правильна відповідь: живи сьогоднішнім днем.
– Тим більш, що це день народження, – додала Сова, після чого вже всі втрьох весело розсміялися.
– А взагалі-то, друзі, це дуже не проста тема – життя. І смерть також. – Несподівано додала рептилія. – Пропоную в більш підходящий для цього час і день про це поговорити. Принаймні мене ця тема вельми цікавить.
– Тебе, яка живе невідомо скільки. Ти про що? – відкликнулися друзі разом.
– Ця тема має хвилювати кожного. – відповіла, як відрізала Черепаха.
– От скажіть, що, наприклад, відбувається з нами, коли ми… вмираємо? – підозріло лагідним тоном запитала вона. – І, взагалі, що таке: вмираємо? А що відбувається при народженні?
– Погодь, – зупинила її Сава, – в чому, власне, питання? Вмираємо і вмираємо. Народжуємося і народжуємося. Про що тут думати? Все просто: з’явився на світ, прожив, що відведено, і пішов. Що обговорювати?
– Саме тому сьогодні (Черепаха зробила наголос на слові сьогодні) ми говорити про це не будемо.
– Ну, ти вмієш додати оптимізму. Втім, хай буде по-твоєму.
– Так, – подумки відповіла Черепаха, – я саме про оптимізм. Але в голос нічого не сказала.
– А скажи, подруго, – раптом звернулась до Черепахи Сава, – якось я почула від двоногих дивне речення: «Хто старе згадає – тому око геть!». Про що це, і до чого тут око?
– А про те, що майже ніхто не знає продовження…, – сварливо пробурмотіла рептилія.
– Тобто?
– А продовження цього речення таке: «А хто забуде – тому голову». Тепер зрозуміло?