ГЛАВА Х. День народження Богдана

     А ще через тиждень Їжачок мав святкувати свій день народження.

     У нього було двояке ставлення до цього свята. З одного боку йому подобались гості, подарунки, веселощі, сміх та багато-багато смаколиків.
     А з іншого – він розумів, що подорослішав, а може й постарішав, ще на один рік, і це вводило його у меланхолію. Він нікого не бажав бачити, ховався від гостей, та навіть тікав з дому.
     – Сава, – допитувався він у всезнаючої Сови, – мені здається, що з кожним днем народження мені залишається ще на рік менше жити. Це так?
     – Навіть не знаю, що сказати, – відповідала подруга, бо і їй самій іноді так здавалось. – Прийде час і ми порозпитуємо про це у Черепахи. Вона живе довго і, напевно, знає…

     Цього разу хандра охопила Їжачка раніше і сильніше, ніж завжди. Бо це був перший день народження після зміни зовнішності.
     Відверто кажучи в минулі роки Богдан все ж полюбляв це свято. Він гнав сумні думки, а день народження чекав і готувався до нього. Його вкрай тішили гості, які йшли і йшли до нього з подарунками впродовж всього дня.
     На галявині поряд з домом накривався стіл: кожен приносив, що міг, але ласощів вистачало на всіх. Дерева та кущі прикрашалися кольоровими кульками та прапорцями. Десятки синичок, горобців та інших дрібних пернатих згори посипали гостей та самого винуватця свята різнокольоровими пелюстками квітів, а дятли відбивали в стовбури бравий ритм на його честь.
     Барвисті метелики, як по команді змахуючи крилами, виконували в повітрі складний танок, що додавало святу вигляд якогось феєричного карнавалу.
     Загалом було шумно та весело до самої ночі.

     Як мав пройти день народження цього року, після того, як Богдан з красеня перетворився на колюче сіре невідомо що, він не знав. Тому нервував і страшився наближення цього дня. Але хіба час зупиниш? Тому з кожним світанком його настрій погіршувався й погіршувався.
     Весь тиждень Їжачок був у настільки поганому гуморі, що вирішив взагалі нікого не запрошувати. А ні сусідів, а ні навіть своїх найближчих друзів: Сову, Черепаху та Крота. І від цього на душі у нього ставало ще гірше.
     Вечорами Їжачок сидів у хаті один, згадуючи, як добре було раніше, у його старій пухнастій шубці, коли ним усі захоплювалися й любили. Від цих думок він остаточно впадав в депресію, на очі наверталися сльози, а рідний ліс здавався ворожим і чужим.
     За два дні до свята Богдана відвідала Сава.
     – Збирайся, підемо до Черепахи, – жорстко наказала вона, бачачи в якому стані знаходиться Їжачок. – Вона хоче тобі дещо пояснити.
     – Я не хочу. Я не піду.
     – Але ж в тебе були питання. Зараз самий час їх задати. Збирайся, Черепаха чекає на нас.

     З великим незадоволенням Їжачок поплентався за подругою.
     Черепаха дійсно чекала на друзів біля своєї домівки. Побачивши в якому стані перебуває Їжачок, вона, не привітавшись, наголосила:
     – Богдане, твої сумніви недоречні. Те, що років більшає позаду зовсім не означає, що їх меншає попереду. Ти даремно хвилюєшся.
     – Але як це? – замість Богдана відгукнулась Сава, – Тепер вже і я не розумію… Поясни!

     Їжачок також з цікавістю подивився на мудру подругу, яка, витягнувши шию, озирнулась в бік подруги.
     – Саво, від тебе я не очікувала… Гаразд, я поясню.
     Ваша помилка, друзі, полягає в тому, що ви виходите з того, що термін вашого життя визначений заздалегідь. Звісно, якщо б це було так, то, нема питань, ваші міркування були б абсолютно вірними: чим більше прожив – тим менше залишилось. Проста арифметика. Але ж це не так.
     – Що саме не так!? – хором вигукнули здивовані приятелі.
     – Що термін життя визначений. От що. Тому і віднімати нема від чого. Це зрозуміло? Ні?... Добре, наведу приклад. Богдане, ти напевно пам’ятаєш, скільки сходинок на сходах у ратуші?
     – Звісно, десять.
     – Чудово! Так от, якщо ти пройдеш, наприклад, шість з них, то скільки залишиться?
     – Чотири, – не вагаючись відповів Їжачок, втягуючись у бесіду, – а до чого це?
     – Молодець! – похвалила рептилія. – А якщо сходи мають невідому кількість сходинок, тоді скільки?
     – Тоді невідомо скільки.
     – Бінго! Так а я про що! Тепер зрозумів?
     – Так то воно так, – замість Їжачка відгукнулась Сава, – але ж з кожним роком, тобто кроком, сходинок все ж залишається менше.
     – Тут, подруго, ти помиляєшся. Бо, – що дійсно так, – їх більшає позаду, а щодо меншає – то відносно чого? І, навіть якщо їх і меншає, хіба це важливо якщо, наприклад, завтра на тебе впаде дерево, або ти зверзнешся в якусь діру і нікому буде тебе врятувати? Навіщо вся ця арифметика?
     – Тепер зрозумів… – невдовзі відгукнувся Їжачок, про якого захоплені суперечкою приятельки ледь не забули.
     – Зрозумів – це добре, – Черепаха з сумнівом подивилась на свого молодого приятеля, – хоча я сумніваюсь, що зрозумів.
     Але це не все. Як ви вважаєте, у кого більше шансів дожити до 10 років: у того, кому зараз 9, чи кому 2?

Богдан розгублено подивився на Саву, але й та промовчала.

– Ну як?...– з розчаруванням в голосі продовжила Черепаха. – Ну, друзі, звісно ж кому 9. Бо тому, хто прожив 9, скоріш за все вистачить життєвого досвіду, щоб прожити ще один рік, а от тому, кому 2 – хто зна.
     – Тільки раз в житті буває 18 років, – несподівано неприємним голосом заспівала вона, а потім, як відрізала, додала. – А 81 й того ріже.
     – До речі, мені вже… – Черепаха розгублено подивилась на слухачів, – не пам’ятаю...

     Сава з Їжачком дивились на дивну подругу та глупо посміхалися.
     – Ну, твій випадок взагалі особливий, – приборкавши себе зауважила Сова, – ти не тільки не знаєш, від чого віднімати, а й не знаєш, скільки.
     – От! – всміхнувшись задоволено вигукнула Черепаха, – саме такою і має бути правильна відповідь: живи сьогоднішнім днем.
     – Тим більш, що це день народження, – додала Сава, після чого вже всі втрьох весело розсміялися.
     – А взагалі-то, друзі, це дуже не проста тема – життя. І смерть також. – Несподівано додала рептилія. – Пропоную в більш підходящий час і день про це поговорити. Принаймні мене ця тема вельми цікавить.
     – Тебе, яка живе невідомо скільки. Ти про що? – відкликнулися друзі разом.
     – Ця тема має хвилювати кожного. – відрізала Черепаха.
     – От скажіть, що, наприклад, відбувається з нами, коли ми… вмираємо? – підозріло лагідним тоном запитала вона. – І, взагалі, що таке: вмираємо? А що відбувається при народженні?
     – Погодь, – зупинила її Сава, – в чому, власне, питання? Вмираємо і вмираємо. Народжуємося й народжуємося. Про що тут думати? Все просто: з’явився на світ, прожив, що відведено, і пішов. Що обговорювати?
     – Саме тому сьогодні – Черепаха зробила наголос на слові сьогодні – ми говорити про це не будемо.
     – Ну, ти вмієш додати оптимізму. Втім, хай буде по-твоєму.
     – Так, – подумки відповіла Черепаха, – я саме про оптимізм. Але в голос нічого не сказала.