Нові відносини

      З мого боку було б неправдою стверджувати, що до зазначених вище подій всі мешканці Лісу однаково прихильно ставилися до Богдана. Скоріш навпаки. От, наприклад, Лисиця, Тхір, Куниця та інші пухнасті хижаки просто ненавиділи його.
     І це зрозуміло: у них також було гарне хутро, вони також пишалися ним. Ба всі захоплювалися лише Їжачком, а їх... Ні, не те щоб не помічали, але завжди порівнювали з Богданом. І не на їхню користь.
     Це принижувало гідність тварин, особливо приймаючи до уваги саме те, що усі вони були хижаками.
     Відкрию вам секрет: від образи Лисиця навіть планувала підстерегти Їжачка та з'їсти його. На щастя її план не спрацював, бо Богдана всюди супроводжувала юрба шанувальників.

     Але після того, як Їжачок проміняв своє розкішне хутро на голки, ставлення цих звірів до нього також змінилося. Безумовно, залишились ті, хто все ще відчував до нього ворожість або недовіру (Борсук взагалі називав його безхвостим щуром. А це було нечесно, бо хоча й маленький, але хвістик у Їжачка був), але більшість зацікавилась цим дивним колючим звіром.
     Що було ще дивнішим, Лисиця та Тхір, яким Богдан точно не подобався, раптом відчули себе обдуреними. Ще місяць тому, коли Їжачок хвастав своїм дивовижним хутром, ревнощі до нього зближували їх і робили якщо не друзями, то хоча б однодумцями. А тепер вони просто не знали, як поводитися далі. І якщо раніше ці хижаки могли лише мріяти про увагу до себе і славу, якими одноосібно насолоджувався їх спільний ворог, то тепер його місце вивільнилось. І кожен з них міг спробувати його зайняти.
     Колишні однодумці перетворилися на конкурентів: тепер вони косо дивилися один на одного і уникали зустрічі.

     Але і тут відбулося дещо дивне. Непримиримі вороги невдовзі побачили в Богдані ті якості, яких, як виявилося, їм не вистачало. І якось так вийшло, що його колючки і непомітний сірий колір відійшли на другий план.
     А ще згодом пухнасті звірі, самозакохані і егоїстичні за своєю природою, раптом зрозуміли, що справжні цінність та привабливість не тільки Їжачка, але і їх самих, зовсім не залежать від зовнішності.
     На подив з’ясувалося, що основою справжнього добросусідства і дружби є не те, як ти виглядаєш, або твоє матеріальне благополуччя, а взаємна повага, турбота і підтримка. Поступово це усвідомлення стало проявлятися в більш толерантному і відкритому ставленні не тільки до Богдана, але і одне до одного.
     А ще пізніше колишні конкуренти навіть подружилися з Їжачком. Це сталося після того, як той врятував Тхора.

♦

Їжачок та Тхір
(неочікувана допомога)

     Порятунок Тхора став поворотною подією у відносинах між Їжачком і хижими пухнастими мешканцями Лісу такими, як Лисиця, Борсук, Куниця і, власне, Тхір. Сталося так, що коли той потрапив у біду, Їжачок, незважаючи на взаємну неприязнь, несподівано врятував його від неминучої страшної загибелі. Слухайте, як все було.

     Непомітно закінчилось літо. І в Лісі панував той період міжсезоння, коли літо вже розрахувалось по своїм рахункам, а осінь ще не виставила своїх.
     Більшість дерев, як на свято, вкрилася всіма кольорами декадансу, а ті, що не бажали грати з природою в доганялки, взагалі скинули листя. Тепер воно жовтими та помаранчевими плямами рясніло на по-весінньому зеленій траві.
     Після ледь відчутного ранішнього вітерцю природа завмирала, і лише довгі нитки павутиння поволі пливли над галявинами. Час від часу деякі з них чіплялись за гілки і здавалося, що вони із заздрістю дивляться вслід тим, що спроміглися піднятися в неосяжну височінь і тепер поволі рушать в бік далекого теплого півдня.
     В Ліс прийшло, як то зветься у двоногих, «бабине літо». Величезні бабки темно-синього кольору слюдяними блискавками прорізали повітря, від чого воно здавалося ще більш прозорим.

– От мені б такі крила, – мрійливо подумав Богдан, гріючись на сонечку і в напівдрімоті спостерігаючи дивовижні піруети повітряних хижаків. – Може попрохати про них Лісового Бога...
– А з іншого боку – навіщо? – в якійсь напівдрімоті міркував він. – Як з ними спати, та й взагалі пересуватися? З голками, та ще й крила. Жахіття яке… Ні, мабуть, не буду…

     Лагідна прохолода зранку, та лагідне тепло вдень спонукали Їжачка до довгих подорожей. Він навіть виробив улюблений маршрут.
     Спочатку Богдан направлявся до невеличкого лісового озера, на замулений беріг якого любили виповзати товсті гарні на смак хробаки.
     Потім він прямував в бік Нового Лісу, ближче до того місця, де двоногі з залісся випасали цих величезних плямистих тварин з рогами, які з пихатим видом цілими днями щось пережовували, удобрюючи галявини продуктами своєї життєдіяльності. Саме серед цих пахучих куп Їжачок натрапляв на таких смачних чорного кольору великих жуків, чиї панцирі апетитно тріщали на його гострих зубах.
     Наступну зупинку Богдан робив на краю Ліса. Бо далі неосяжних розмірів луки поступово знижалися в бік річки. На луках біло-брудними хмарами випасалися величезні стада бекаючої рогатої худоби. Їжачок не міг відмовити собі у задоволенні поспостерігати, як ці дивні тварини, як прив'язані, рухаються за своїм ватажком. А ще їх охороняли величезні люті пси, яких всі боялися. Ходили чутки, що їх навіть уникав страшний Вовк, що мешкає десь в непрохідних хащах Старого Лісу. Достеменно стверджувати цього ніхто не міг, бо жоден з розповідачів Вовка ніколи не бачив. Бо ті хто бачив нічого розповісти вже не могли.

     Цього ранку Богдан вирушив саме цим маршрутом. Добре підкріпившись дорогою, опівдні він вже підіймався невеличким яром, що вів до краю лісу. Сонечко не по-осінньому припікало, тому він був в доброму гуморі і розраховував на гарний відпочинок. Аж раптом його напружив якийсь ґвалт та лай дещо вище по схилу саме по напряму його руху.