Нове життя

     В ніч з понеділка на вівторок Богдан прокинувся від того самого тоненького голосу. Той кликав його:

     Богдане, Богдане.
     Злізай з дивана.
     Годі дрімати, –
     Пора працювати.
     Місяць край неба
     Чекає на тебе.

– А, знову ти, – вже без роздратування та переляку зауважив Їжачок, – згодний, встаю вже, встаю. Хіба не бачиш?

     Голос нічого не відповів, з чого Богдан зробив висновок, що той задоволений, а йому дійсно пора.

     У вівторок вранці він вперше надовго покинув свій затишний будинок і вийшов у ліс. Блукаючи стежками, раніше недоступними, та і непотрібними йому через колись розкішну шубку, він став помічати багато речей, які раніше були приховані від нього. А ще пізніше, освоївшись в принципово новому для нього світі, він почав допомагати мешканцям Лісу, приваблюючи  їх ясністю мислення і здатністю справлятися з найскладнішими обставинами.
     У свою чергу і лісові мешканці не залишились осторонь Вони стали помічати, що за неприємною сірою щетиною їх колишнього кумира ховається добре і щире серце, гострий розум та тверда воля. Правду кажучи, раніше ці якості Їжачка їх мало цікавили.
     Що стосується зовсім вже малих та беззахисних лісових звірят, яких один вид вкритої голками істоти вводив у трясцю, то поступово і вони перестали боятися колючого сусіда. Ба більше, почали звертатися до нього зі своїми проблемами як до більш досвідченої та авторитетної особи.
     Богдан, як міг, намагався їм допомагати, і лісова малеча зрозуміла, що у них з’явився хоча і дивний, але справжній надійний друг та захисник, на якого можна покластися. Незабаром Богдан з його новою личиною став асоціюватися з новою силою, що з'явилася в Лісі, яка завжди готова прийти на допомогу.
     Їжачкові це лестило. Все частіше він виходив на публіку і пропонував помацати, наскільки гострі та міцні у нього голки: ні в кого з оточуючих таких не було. А коли хтось ненароком коловся і скрикував, всі навколо захоплено сміялися. Майже як в минулі часи.
     Відновилися його стосунки з друзями. Сталося це ось як.

     Якось вранці, коли та на це чекала, біля старого дубу, в дуплі якого мешкала Сова, опинився дивний звір. Сірий, невеличкого розміру, вкритий короткими щільними голками, він стояв під деревом і кликав господиню.

– Ну, кого ще там? – недоброзичливо вигукнула Сава, яка не встигла відпочити після нічного полювання.

     Визирнувши з дупла, вона побачила непримітну колючу істоту.
– Ти хто такий і чого тобі треба?
– Сава, так це я, Богдан!
– Не бреши, Богдан сидить вдома і не виходить. Учора я була у нього. Так він навіть не відкрив, – мовляв, щоб ще з тиждень його не турбували. Тому йди собі геть, я не в гуморі.
– Саво, придивись, це дійсно я! Я вже вийшов, – Їжачок пересунувся на більш освітлене місце та декілька разів обернувся навколо себе. – Диви, це я…
– А щоб мене, – пробурмотіла Сова та злетіла на землю. – Ти бач, таки ти. Ну у тебе і вигляд. Зустріла б вночі у лісі, так злякалася б.
– От за комплемент дякую! А що, дійсно все так погано?..
– Та ні, шуткую. Богдане, як я рада тебе бачити! Звиняй, не ризикну обійняти. Ти такий гарний. Ні, правда. Чекай тут, я швиденько за Кротом та Черепахою.
– То ти швиденько… А от вони? Не поспішай, підемо разом. От вони здивуються.
– Ще й як! Не те слово!

     Згодом друзі, балакаючи та перебиваючи один одного, добралися до помешкання Черепахи, а потім усі разом вирушили до Кротової галявини.
     Їжачок, щоразу повторюючись на найбільш цікавих подіях, розповів друзям про свою подорож, про перетворення, про бесіду з Лісовим Богом. До вечора ті слухали його, оглядаючи нове вбрання і дивуючись, як воно йому личить.

– До речі, шановні, вам привіт від Лісового Бога. Звідкілясь він про вас знає…
– А мене це не дивує, – поспіхом відповіла Сова. – А взагалі-то дякуємо!

     Було видно, що їй приємно.

– Саво, – в котрий раз повторивши розповідь, Їжачок звернувся до Сови, – є до тебе питання. Може ти зможеш мені пояснити.
– Звичайно зможу. А що саме? Слухаю тебе.
– Розумієш, коли я вирушав у подорож, чи-то ти, чи Черепаха, вже не пам’ятаю, сказала, щоб я весь час йшов в напрямку Місяця. Так я й робив. Але згодом помітив, що Місяць весь час від мене тікає. Кудись в правий бік. Чому це?
– Ото ти знайшов коли і що запитати, – з  подивом відповіла Сова, – але я спробую тобі пояснити. Зауваж, це є велике знання, але, як ти питаєш, то мабуть вже готовий. Ти готовий?
– До чого?
– Це я так… Слухай.

     Пояснення Сави
     Наш світ – в сенсі, все, що ти бачиш навкруги – влаштований таким чином, що в його центрі знаходиться оце місце, де ми знаходимося. Ні, не ця галявина, а взагалі оце все. З лісами, горами, пустелями, ріками, що впадають в моря, та морями, що впадають в океани. Ти знаєш, що таке океан? Ну нічого, згодом дізнаєшся.
     Усе це оті двоногі, що проживають за річкою, називають планета Земля.
     Наскільки мені відомо, Земля ця має форму дещо опуклого диска. Це неважко перевірити, якщо піднятися на високий пагорб, що всередині лісу, та роздивитися навкруги. Люди, навпаки, чомусь вважають, що вона має форму кулі. Можливо, вони праві, хоча… Я ще сама не розібралась.
     Земля висить у безмежному чорному просторі, який не має а ні верху, а ні низу, а ні правого краю, а ні лівого.

– Як то висить?! І чому чорному? – Їжачок спантеличено подивився на подругу, а потім на пронизливо синє небо. – І ні за що не тримається?
– Може й не в чорному, – невпевнено відреагувала Сава, – так кажуть… Хоча вночі небо точно чорне.
– А що ні за що не тримається – так чого ти дивуєшся? Он хмарки, – вона ткнула крилом вгору, – також... Це тебе не дивує?
– Так то хмарки. Вони ж легесенькі, як пух...
– Певен? А дощ з них, коли вони перетворюються на хмари, зовсім не легесенький.  
– Мабуть так... – із сумнівом погодився Їжачок. – А щодо право, ліво, верх, низ, яких немає. Як таке може бути?
– А от так. Всі ці право, ліво, верх, низ з’являються і мають сенс лише тоді, коли є хтось, хто може їх визначити. А в цьому просторі таких спостерігачів немає. Може лише його Творець, але ж йому всі ці «подробиці» не до потреби. Слухай далі і не перебивай.
     З Землею якимось невидимим ланцюгом пов'язані ще два небесні тіла: перше – це яскравий жовтий диск, який нас зігріває і дає світло вдень; друге – блідий жовтий диск, який ми бачимо вночі. Яскравий диск – це Сонце, блідий – Місяць. Вони та Земля так пов’язані один з одним, що жоден не може покинути свого сусіда (уявляю, як вони один одному за ці міріади років набридли). А зветься це все небесною механікою.
– А чому вони тримаються?
– Бо таким є Закон природи.
– Поясниш?
– Колись в давні часи люди довго придивлялися до того, що відбувається навкруги, й визначили, що багато чого завжди повторюється раз за разом. З цього вони зробили висновок, що інакше не може бути. Чому так відбувається, – вони пояснити не могли й вирішили що всіма цими явищами керують якісь вищі правила. Саме ці правила люди назвали Законами природи.
     Наведу наприклад: камінь, скільки завгодно не підкидуй вгору, – завжди падатиме на землю. Це діє закон всесвітнього тяжіння. А ще є закон «дії та протидії». Суть його, – як би тобі пояснити? –  в тому, що якщо я, наприклад, з силою трісну тебе палицею, то вона відчує таку ж силу удару, тільки у зворотному напрямку.
– Який дивний закон, – перебив оповідачку здивований Богдан, – тріснеш мене ти, а відповідь відчує палиця...
– Нічого не вдієш, – закон природи... – пояснила Сава, знизавши плечима.
– І що, все навкруги підкоряється отаким законам?
– Розумієш, – невпевнено відповіла Сова, – в мене відносно цього є деякі сумніви: може, дійсно, Природа підкоряється цим законам, а може і навпаки, – закони підлаштовуються під Природу. Я ще не розібралась. Втім в нашому випадку це не так і важливо.
– Зрозуміло. А чого ти кажеш, що Місяць – це диск? Він частіше виглядає як тоненький, чи товстенький серп. Лише іноді як млинець. Це має якесь пояснення?
– Безумовно має! Але я не знаю яке… – дещо зніяковівши відповіла Сова. – А взагалі-то припини мене перебивати!
– Так мені ж цікаво…
– Розумію. Але ж я сказала, що це є велике знання…, яким навіть я ще не повністю володію. То ти слухаєш?
– Звісно. Більше не буду…
– Так от, – продовжила Сава, – Сонце та Місяць не можуть існувати поряд. Напевно сонячні промені такі гарячі, що шкідливо впливають на шкіру Місяця. Таке буває. От Місяць від Сонця і тікає. Тим не менш, денне світило весь час намагається наздогнати його (не маю гадки навіщо, мабуть той йому чимось завинив).  
     Ти, мабуть, помічав, що Сонце завжди сходить з лівого боку виднокраю. І, як тільки над обрієм починає рожевіти – це означає, що Сонце вже близько – Місяць намагається з небосхилу втекти. Він, як може, поспішає, але Сонце не відстає. І триває це до тих пір, аж поки Місяць все ж не ховається по той бік Землі.
     Але Сонце не відстає і намагається й там його дістати. Отож воно все суне та суне за Місяцем, аж доки саме не провалюється за виднокрай. Тоді на Землю приходить ніч. А на місці Сонця на небі з’являється щасливий Місяць, якому знову вдалося втекти.
     Але Місяць пам’ятає, що десь там, у Земному потойбіччі, Сонце невідступно суне за ним, тому він не зупиняється і продовжує свій шлях по небу. А оскільки Сонце рухається зліва направо, то й Місяцю доводиться робити те ж саме. З чим, власне, ти і зіткнувся під час нічної подорожі.
– А чому ж таки Місяць то тонесенький, то майже круглий?
– Не буду наполягати, але мені здається, що там, в потойбіччі, Сонце все ж час від часу його наздоганяє (сам розумієш: в темряві швидко не побіжиш) і відкушує шматок. Але це нічого, бо Місяць згодом відновлюється.
– То як,ти зрозумів, чому направо?
– Ну, якось так… Напевно… Послухай, а що б трапилось, якби я без зупинки йшов за Місяцем? – дещо перелякано запитав Їжачок.
– Хм… Скоріш за все… ти б досяг краю світу.
– Краю світу?.. – перелякано перепитав Богдан. – А далі? Я б що, зірвався вниз?
– Це ти зі скелі можеш зірватися… вниз. А у Світа – ти неуважно мене слухав – немає низу. Тому, ні. Скоріш за все… ти опинився б там, по той бік Землі. – дещо невпевнено закінчила Сава.
– А якщо я не втримаюсь на краю і впаду?
– Куди впадеш? – роздратовано вигукнула Сова.
– Вниз… Хоча ти кажеш, що низу немає. Нічого не розумію! – Їжачок ледь не розплакався.
– Ну диви, – поблажливо пояснила Сава. – Ми знаємо, що зазвичай падають з більш високого місця, наприклад, з дерева, скелі, чи табурета, кудись, що розташовано нижче. Це діє закон всесвітнього тяжіння. Так? Так. А куди, по твоєму, можна впасти з краю Землі, якщо того, що нижче немає?
– Ну, напевно, в той самий безмежний простір…
– Припустимо. Але пам’ятаєш, я казала, що в ньому немає а ні верху, а ні низу.
– Звісно. Але ти казала також, що це так, доки відсутній спостерігач. А може я і буду під час падіння тим самим спостерігачем?
– Ото ти загнув! Молодець. А за ким ти будеш спостерігати? За собою? Тому, ні. Взагалі, я не розумію, тобі що, так кортить кудись впасти? Так я підкажу…
– Ні, але все ж...
– Це через те, що ти все ще не все знаєш. Тому я відкрию тобі ще одну велику тайну: Всесвіт, так звуть оту саму небесну механіку, влаштований так, що де б ти не був, Земля завжди є знизу. Тобто впасти можна тільки на неї, а з неї – ні!
– Отже, пе- пе- перейшовши, – Богдан чомусь почав заїкатися, – через край, я просто опинюсь… по той бік Землі?
– Ну нарешті. А я про що!
– А там що?
– Кажуть, живуть як і тут. Крім того, що коли у нас день – у них ніч, і навпаки.
– А як же вони там ходять вверх ногами і не падають?
– Ти знов за своє. Я ж пояснила, що де б ти не був на Землі – там всюди низ. А щодо ходять вверх ногами, так може вони гадають, що вниз головами ходимо ми. Тут все залежить від точки зору.