ГЛАВА VІІ. Нове життя

     В ніч з понеділка на вівторок, ближче до ранку, Богдан прокинувся від того самого докучливого тоненького голосу. Той нав’язливо кликав його:

     Богдане, Богдане.
     Злізай з дивана.
     Годі дрімати, –
     Пора працювати.
     Місяць край неба
     Чекає на тебе.

     – А, знову ти, – вже без роздратування та переляку зауважив Їжачок, – згодний, встаю вже, встаю. Хіба не бачиш?

     Голос нічого не відповів, з чого Богдан зробив висновок, що той задоволений, а йому дійсно пора.

     У вівторок вранці Богдан вперше надовго покинув свій затишний будинок і вийшов у ліс. Блукаючи стежками, раніше недоступними, та і непотрібними йому через колись розкішну шубку, він став помічати багато речей, які раніше були приховані від нього. А ще пізніше, освоївшись в принципово новому для нього світі, він взявся допомагати мешканцям Лісу, приваблюючи  їх ясністю мислення й здатністю справлятися з найскладнішими обставинами.
     У свою чергу і лісові мешканці не залишились осторонь Вони стали усвідомлювати, що за неприємною сірою щетиною їх колишнього кумира ховається добре і щире серце, гострий розум та тверда воля. Правду кажучи, раніше ці якості Їжачка їх мало цікавили.
     Що стосується зовсім вже малої та беззахисної лісової дрібноти, яку один лише вид вкритої голками істоти вводив у трясцю, то поступово й вони перестали боятися колючого сусіда. Ба більше, почали звертатися до нього зі своїми проблемами як до більш досвідченої та авторитетної особи.
     Богдан, як міг, намагався їм допомагати, так що лісова малеча зрозуміла, що у них з’явився хоча й дивний, але справжній надійний друг та захисник, на якого можна покластися. Незабаром Богдан з його колючою личиною став асоціюватися з новою силою, що з'явилась у Лісі, яка завжди готова прийти на допомогу.
     Їжачкові це лестило. Все частіше він виходив на публіку й пропонував помацати, наскільки гострі та міцні у нього голки: ні в кого з оточуючих таких не було. А коли хтось ненароком коловся і скрикував, всі навколо захоплено сміялися та аплодували. Майже як в минулі часи.
     Відновилися його стосунки з друзями. Сталося це ось як.

     Якось вранці, коли та на це чекала, біля старого дубу, в дуплі якого останнім часом мешкала Сова, опинився дивний звір. Сірий, невеликого розміру, вкритий короткими щільними голками, він стояв під деревом і неприємним голосом кликав господиню.
     – Ну, кого ще там? – недоброзичливо вигукнула Сава, яка не встигла відпочити після нічного полювання.

     Визирнувши з дупла, вона побачила непримітну колючу істоту.
     – Ти хто такий і чого тобі треба?
     – Сава, так це я, Богдан!
     – Не бреши, Богдан сидить вдома і не виходить. Позавчора я була у нього. Так він навіть не відчинив, – мовляв, щоб ще з тиждень його не турбували. Тому йди собі геть, я не в гуморі.
     – Саво, придивись, це дійсно я! Я вже вийшов, – Їжачок пересунувся на більш освітлене місце та декілька разів обернувся навколо себе. – Диви, це я…
     – А щоб мене, – пробурмотіла Сова та злетіла на землю. – Ти бач, таки ти. Ну у тебе і вигляд… Зустріла б вночі у лісі, так злякалася б.
     – От за комплемент дякую! А що, дійсно все так погано?..
     – Та ні, шуткую. Богдане, як я рада тебе бачити! Звиняй, не ризикну обійняти. Ти такий гарний. Ні, правда. Чекай тут, я швиденько за Кротом та Черепахою.
     – То ти швиденько… А от вони? Не поспішай, підемо разом. От вони здивуються…
     – Ще й як! Не те слово!

     Згодом друзі, балакаючи та перебиваючи один одного, добралися до помешкання Черепахи, а потім усі разом вирушили до Кротової галявини.
     Їжачок, щоразу повторюючись на найбільш цікавих подіях, розповів друзям про свою подорож, про перетворення, про бесіду з Лісовим Богом. До вечора ті слухали його, оглядаючи нове вбрання й дивуючись, як воно йому личить.

     – До речі, шановні, вам привіт від Лісового Бога. Звідкілясь він про вас знає…
     – А мене це не дивує, – поспіхом відреагувала Сова. – А взагалі-то дякуємо!
     Було видно, що їй приємно. Черепаха нічого не сказала, але уважно подивилась на Богдана. Той майже впритул наблизився до неї й тихесенько наголосив:
     – Я пам’ятаю… Він сказав, що це він.
     – Богдане, так нечесно! Мені теж цікаво. – вигукнула Сава. – Ви чого шушукаєтесь?
     – Та ні, ми нічого… А от до тебе, Саво, є питання, – звернувся Їжачок до Сови, – Може ти зможеш пояснити.
     – Звичайно зможу. А що саме? Слухаю тебе.
     – Розумієш, коли я вирушав у подорож, чи-то ти, чи Черепаха, вже не пам’ятаю, сказала, щоб я весь час йшов в напрямку Місяця. Так я й робив. Але згодом помітив, що Місяць весь час від мене тікає. Кудись в правий бік. Чому це?
     – Ото ти знайшов коли і що запитати, – з  подивом відповіла Сова, – але я спробую тобі пояснити. Зауваж, це є велике знання, але, як ти питаєш, то мабуть вже готовий. Ти готовий?
     – До чого?
     – Це я так… Торті, ти не заперечуєш? Ні. От і добре. Тоді слухай.

     Пояснення Сави
     Якщо коротко, то наш світ – в сенсі, все, що ти бачиш навкруги – влаштований таким чином, що в його центрі знаходиться оце місце, де ми знаходимось. Ні, не ця галявина, а взагалі оце все. З лісами, горами, пустелями, ріками, що впадають в моря, та морями, що впадають в океани. Ти знаєш, що таке океан? Ну нічого, згодом дізнаєшся.
     Усе це оті двоногі, що проживають за річкою, називають планета Земля.
     Наскільки мені відомо, Земля ця має форму дещо опуклого диска. Це неважко перевірити, якщо піднятися на високий пагорб, що всередині лісу, та роздивитися навкруги. Люди, навпаки, чомусь вважають, що вона має форму кулі. Можливо, вони праві, хоча… Я ще сама не розібралась.
     Земля висить у безмежному чорному просторі, який не має а ні верху, а ні низу, а ні правого краю, а ні лівого.