Вдома

     Опинившись за дверима Храму Богдан був здивований, що там все ще темно. Йому здавалося, що він цілу вічність спілкувався з Духом Лісу. Насправді ж минуло ледве як п'ятнадцять хвилин.
     В гарному настрої, забувши про ті зміни, що з ним відбулися, він вирушив у зворотний шлях.

     Їжачок хотів якнайшвидше дістатися домівки, тому дорога назад, як це буває, здалася йому ще довшою і ще страшнішою. Тепер рухатися заважали не лише калюжі з гнилою водою, підступні купини та слизькі товстелезні корені. Звідкись взялися величезні птахи, чимось схожі на його подругу Саву, але більші і страшніші. Вони безшумно злітали вгору, жахливо гукали, а потім падали вниз, намагаючись схопити його неймовірно гострими кігтями. Богдан ледве встигав ухилитися.

Одного разу на нього прямо з неба напала гігантська шкіряста істота з криваво-червоною пащею і палаючими очима. Цього разу Їжачок ухилитися не встиг... Але він примудрився згорнутися в клубок. Це вийшло якось мимоволі, бо раніше він ніколи такого не робив.
     Якими ж великими були його радість і здивування, коли істота, натрапивши на гострі голки, що стирчали на всі боки, мерзенно зойкнула від болю і вигукнувши:

– Ми ще побачимось! 
Кинулася геть.

– Що за напасть? Це, мабуть, із жахів Сави, – отямившись подумав Богдан, пригадуючи пояснення Лісового Бога. – Дивно, до чого вони? Плутанина якась. А може це я став більш чутливим та свідомим?

     Від розуміння цього йому не полегшало. Проте він вперше відчув користь від свого нового вбрання.

– Цей досвід необхідно запам’ятати, – мимоволі подумав він.

     І в ту ж мить земля пішла в нього з під ніг, і він рухнув в якусь темну пустоту. Їжачок запанікував, але його нове тіло раптом згорнулось в щільну кулю і вже так вдарилось о дно прірви. Прірви, якої, Богдан міг присягнути, тут точно не було. Якби не компактна форма, та голки, що оточили її з усіх боків і прийняли на себе удар, він, напевно, розбився, або щось зламав. А так він тільки отряхнувся, почекав кілька секунд поки низ та верх займуть притаманні їм місця і рушив далі.

– Це вже просто нікуди не лізе, – з острахом міркував він, вилазячи з яру. – Мені тепер що, взагалі жахи всіх доведеться долати?

     На щастя подальша подорож пройшла без зайвих проблем. От тільки відчуття поколювання було неприємним і дратівливим. Шкіра свербіла, а спроби почухатися призводили до хворобливих уколів. Втім, під час руху свербіж непомітно вщухнув, і Їжачок потихеньку почав освоюватися і звикати до свого нового якщо не вигляду, то відчуттів.
     Кілька разів він навмисно згортався у кулю, щоб відчути, як це, і наскільки може бути в подальшому корисним. Захопившись, він знов скотився в якийсь ярок, але це його тільки розвеселило.

– Оце вбрання! – Із захопленням вигукнув він, отряхуючи наколоте листя.
     І вже в гарному настрої пришвидшив рух.

     Незабаром Богдан дістався дому. Вийнявши з-під килимка ключ, він відчинив двері. Рідна домівка з радістю, як йому здалося, зустріла його.

– Подивимось на радість інших…, – не надто впевнено подумав він. 

Не умившись і не поївши, уникаючи дивитися в дзеркало, Їжачок ледь добрався до ліжка. Якась дивна свинцева втома придавила його, і він навіть не помітив, як заснув. Було це в ніч на середу.

♦

     Вранці, після важкої ночі і неспокійного сну, Богдан вийшов на галявину перед будинком. Сонце вже було високо. Зазвичай в цей час поблизу товпилося багато шанувальників, бажаючих доторкнутися до його м'якого шовковистого хутра, або хоча б погледіти на нього. Але зараз нікого не було. Йому, начебто, здалося, що в сусідніх кущах щось шелестить та щебече (можливо, це була лише уява), втім порожня галявина неприємно здивувала. Де всі? Де його найкращі друзі: Сова, Кріт, Черепаха? Втім, з ними зрозуміло: вони знали про його похід, але не знали коли він повернеться. Але ж де інші? Адже вони не знали, що він йде, і завжди чатують у його дома.

– Мабуть вони також дізналися, що мене деякий час не буде, – без зайвого оптимізму пояснив собі Богдан.

     І все ж відсутність шанувальників турбувала Їжачка: за той короткий проміжок часу, що він був відсутній, Богдан встиг скучити по оплескам та вигукам привітання.
     Аж раптом його як обухом по голові ляснуло. Через своє хвилювання він зовсім забув про зміни, що сталися з ним. Але незабаром в пам'яті до найдрібніших подробиць спливли події минулої ночі.

– Хвала Богові, що нікого не має, і мене не бачать! – подумав він. – А може навпаки. Вони спостерігають за мною, але налякані моєю новою зовнішністю і ховаються. Так мені не здалося, що кущах хтось є. Просто вони мене побоюються.

     Ця проста думка так вразила Їжачка, що він раптом відчув себе самотнім, чомусь ображеним і нікому не потрібним. Заплакавши, він вбіг в будиночок, замкнувся там і довго-довго не виходив.

     А тим часом чутка про те, що Богдан повернувся додому, поширилася по всьому лісі. Коли звістка дійшла до його друзів (вони хотіли першими зустріти свого товариша, але якось проґавили), вона вже обросла такими байками та чутками, що тепер вже і вони остерігалися відвідин свого друга.
     Тому лише в п’ятницю друзі зібралися на нараду у Кротячої нори. Господар виніс стіл, декілька стільців, та запросив гостей сідати. Сам він зайняв місце головуючого, поклав перед собою улюблену фігурку черепахи з якогось зеленого каменю, яку та подарувала йому на останній день народження, і запитав:

– Ну от, друзі, це сталося. Що будемо робити? – підсліпувато роздивляючись, він повернув голову спочатку в бік Сови, а потім – Черепахи.