Їжачок і Лісовий Бог

     І от Їжачок увійшов до Храму. Лісовий Бог вже чекав на нього. Серце Богдана вистрибувало з грудей від хвилювання. Але він все ж знайшов сили підійти ближче до Старого, що велично сидів на троні. Той, не моргаючи, дивився на відвідувача пронизуючим поглядом, в глибині якого крилася посмішка.

– Привіт, Богдане, – ласкаво сказав Лісовий Дух. Навіть не те, щоб він це сказав, просто в голові Їжачка пролунав спокійний і водночас могутній, як шум вітру під час бурі, голос . 
     Я вже зачекався на тебе: не думав, що ти такий хазяйновитий. Але ж ти прийшов не милуватися цією, погоджусь з тобою, непоганою спорудою.
–  Не хвилюйся, це я шуткую. Як ти розумієш, я знаю, навіщо ти тут, але хочу почути це від тебе. Я слухаю. – додав господар більш лагідним тогном.

– Здоров’я тобі, Найвеличніший. – Нерішуче промовив Богдан. – Дякую, що погодився вислухати мене. Адже я прийшов просити Тебе про допомогу. Я знаю, що так роблять усі, хто сюди йде, але все ж таки.
– Тут ти правий, – посміхнувся Неосяжний, – мені допомогу ще ніхто не запропонував. Та не бентежься так, не бентежься: це я знов пошуткував. А дякувати... Дякувати ще зарано.
     Так що ж тебе привело? Спробуй це сформулювати вголос і, можливо, ти сам знайдеш відповідь, яка тебе задовольнить. Без моєї участі.
– Так, я спробую, – пошепки відповів Богдан. – А бентежить мене от що. В тому містечку, де я мешкаю, я подобаюсь майже всім. Багато хто вважає себе моїм якщо не другом, то приятелем. Але все це через мою незвичайну зовнішність, моє дивовижне хутро.
– Ти ось про це куце… навіть не знаю як назвати? – посміхнувся хазяїн Храму, ткнувши в бік відвідувача десницею. – Дивний смак у твоїх шанувальників.
– Та ні. Та я… То це я… коли до Тебе збирався. До цього я був зовсім іншим: у мене і справді було дивне шовковисте хутро, але я його… зостриг.
– Он як! Тобто до мене можна і в такому вигляді? От дякую. Чим це я перед тобою завинив?
– Та ні! Ти не так зрозумів, – зарепетував Їжачок. – Все зовсім не так!
     Він ледь не заплакав.

– Та знаю я, знаю. Ти вже пробач мене, старого жартівника. Знов не втримався. Бо скучив. Продовжуй.
– Розумієш, я втомився подобатися тільки через свою зовнішність. Але ж моє пухнасте хутро, в сесі, що було, – це не я, не весь я. А я хочу, щоб мене сприймали таким, яким я є насправді.

     І Богдан, заїкаючись і перериваючи свою промову схлипуваннями та шмиганням, розповів Лісовому Богу про все, що його бентежило і що в нього наболіло.
     Після невеликої паузи, коли він замовк, Дух Лісу коротко відповів:

– Ну, по-перше, а чи дійсно ти знаєш, яке твоє справжнє «Я»? Впевнений, що ні. Але запитувати тебе про це не буду – ще зарано.
     А по-друге, мій маленький друже, ти запланував для себе серйозне випробування. Чи готовий ти пройти цей шлях? Чи витримаєш ті, назвемо так, негаразди, які покладаєш на себе?
     Втім, перш ніж ти даси відповідь і, тим більш, приймеш остаточне рішення (бо шляху назад не буде, сподіваюсь, ти це розумієш), я розповім тобі повчальну історію про такого собі Бородавника (це досить велика неприємна на вигляд тварина, схожа на кабана. Його рило вкрите шкіряними наростами, що нагадують бородавки), який, здається, в позаминулу Ніч Вічної Тіні прийшов до мене зі своїм проханням. Зараз ця історія більше нагадує анекдот, тим не менш...
     Отже, слухай. І ще раз подумай.

Розповідь Лісового Бога

     У нашому лісі жив (може він і зараз десь є, просто його давно ніхто не бачив) Бородавник. У нього була напрочуд погана вдача. Він був запальний і нетерпимий; був грубий та хамовитий з усіма і полюбляв ображати слабших за себе. Але головний його недолік полягав у тому, що він усім заздрив.
     Він заздрив тим, у кого був великий будинок (йому було ліньки будувати власний, тому він жив у колись кимось покинутій норі). І тим, у кого будинок був невеликий. Він заздрив тим, у кого був сад або город (сам він не любив працювати. Його вистачало лише на те, щоб псувати коріння дерев).
     Спостерігаючи за тим, як інші, чи-то своєю працею, чи-то талантом і наполегливістю, домагалися більших чи менших успіхів, він мріяв, що коли-небудь у нього також буде все, тільки набагато більше і одразу. І тоді всі помруть від заздрощів.
     Ти не повіриш, але два роки тому Бородавник прийшов до мене. Не знаю, як він відшукав шлях, але йому це вдалося.
     Так само, як і тебе, я уважно його вислухав. І хоча мені, скажу чесно, було неприємно від того, що він говорив, правила є правила, і навіть я не маю їх порушувати (хоча я сам їх і ввів).
     Він скиглив і скаржився, скаржився і скиглив. Врешті, навіть у мене урвався терпець:

– То чого ж ти хочеш? – нарешті зупинив його я. – Але май на увазі, бажання може бути тільки одне, і скасувати його наслідки буде неможливо.

     Бачив би ти ту гаму страждань, що відбилися на його, правду кажучи, потворній морді. Адже, якби він побажав будинок, то назавжди залишився б потворним; якщо б забажав змінити свою зовнішність (як і ти, тільки навпаки), то не отримав би а ні красуні дружини, а ні котеджу біля річки. І так далі, і так далі.
     Він все вагався і вагався, так що в мене почав уриватися терпець. Аж раптом його сумніви припинилися, здавалося, він щось вигадав.
     Нарешті ця дивна тварина якось зверхньо (уявляєш таке?) подивилася на мене і оголосила:

– У мене є таке бажання!
– Кажи,– промовив я, – але пам'ятай про моє застереження.
– Пам'ятаю, я все пам'ятаю, – відповів мій гість з якимось прихованим натяком і погрозою.
– Гаразд, тоді кажи.
– Я хочу, – тут він зробив невелику паузу, – щоб у мене було ВСЕ!

     Після цих слів він ще раз зверхньо (як йому це вдалося?) подивився на мене і завмер в очікуванні. Його завернуті вгору ікла тремтіли від нетерпіння, а з потворного рила почала капати густа жовтого кольору слина. Це було огидно, але, що поробиш? Він гість.
     Підозрюючи, що він не зовсім точно сформулював свою думку, я перепитав: